З Лідією Борисівною Карнаушенко ми познайомилися кілька років тому. Потім спілкувалися, зустрічаючись у колі спільних друзів. Вона – моя ровесниця, людина комунікабельна і щира, тому завжди знаходимо теми для обговорення. Мене зацікавила її доля, і про життя цієї жінки з сильним характером і щедрою душею хочу розповісти читачам.

Її рідна Новопавлівка на Оріхівщині нині у зоні бойових дій. Саме у цьому мальовничому селі вона народилася, провела дитячі роки, працювала у місцевій школі. І кожне повідомлення про обстріли  села, міста Оріхова, де прожила більше 30 років, болем відгукується у жіночому серці.
У кожного від народження своя лінія долі, і прямою прямою ніколи не буває. Бо на життєвому шляху людини трапляється бажане і непередбачуване, радість і смуток, перемоги і поразки.

53 роки складає педагогічний стаж Лідії Борисівни. А почався шлях в обрану раз і назавжди професію з навчання у Верхньохортицькому педагогічному училищі, куди вступила випускниця  Новопавлівської восьмирічки. Перше місце роботи  молодої  вчительки початкових класів – Орлянська середня школа  у Василівському районі.

Але сумувала за рідним селом, куди повернулася у 1972-му. Цей рік для неї став особливим – 23 вересня відбулося весілля з Станіславом, єдиним її коханням. Вони прожили у щасливому шлюбі 39 років, стали батьками трьох донечок. Коли його не стало, світ почорнів, дуже журилася і сумувала, а рятувала робота, підтримували колеги і друзі.

Енергійна і ділова, Лідія Борисівна не звикла зупинятися на досягнутому.  Заочно закінчила фізико-математичний факультет Запорізького педінституту, працювала вчителькою фізики, а потім повернулася до першої професії – вчительки початкових класів у Новопавлівській школі, де завершила свою педагогічну діяльність у 2024 році.

Коли запитала у своєї співрозмовниці, чи має якесь захоплення, вона відповіла:
- Головне захоплення — моя професія, робота  з дітьми, цьому присвятила своє життя. Душу мою зігріває музика, закохана в українські пісні. Люблю співати, завжди була активною учасницею художньої самодіяльності. Отримувала велике задоволення від організації і проведення  навчально-розважальних заходів для дітей, їхніх батьків, односельців.

У вихідні часто сім’єю виїжджали на природу, милувалися її красою і неповторними краєвидами. Це приносило натхнення, давало  змогу відпочити, перезавантажитися.

Про Лідію Борисівну часто говорять: душа компанії. Бо вона завжди налаштована на позитив — має почуття гумору, знаходить влучні слова і жарти, любить людей, які поруч з нею.


Є таке поняття людяність — сукупність якостей, що виражаються у співчутті, повазі, доброті, милосерді, бажанні допомогти іншим. Саме ці риси характеру притаманні Лідії Борисівні, і їх вона найбільше цінує в людях. А ще любить порядок у всьому, пунктуальність, поєднання слова і діла. 

Оріхів — болюча тема для нас. Але її не оминути.  Ми стали вимушеними переселенцями, наші квартири зазнали руйнувань внаслідок ворожих обстрілів. Чи буде куди нам повертатися? Адже місто залишається гарячою точкою у зоні бойових дій.

До Оріхова Карнаушенки переїхали ще у 1990 році. Спочатку винаймали житло, потім чоловік Станіслав Єгорович, який працював на заводі «Орсільмаш», отримав квартиру. А згодом видали ордер на іншу квартиру, яка повністю зруйнована московитськими снарядами.

Лідія Борисівна і всі її рідні виїхали з Оріхова 30 травня 2022-го. Доньки мають власні сім’ї, підростають п’ятеро онуків. Майя і Тетяна стали кваліфікованими бухгалтерами, до війни працювали у торгівельній сфері. І старша Яна тепер теж у торгівлі, довелося змінити професію, хоч  протягом 16 років працювала на педагогічній ниві: викладала німецьку мову, була вихователькою групи продовженого дня.

Кожна сім’я дочок орендує житло  у Запоріжжі.
- З рідними, звичайно, постійно на зв’язку. А чи зустрічаєтеся тут, у Запоріжжі, з колишніми колегами,  сусідами? — поцікавилася у співбесідниці.
- Так, і ці зустрічі з колегами, друзями, знайомими є добрими, задушевними і дуже мотивуючими.
- Вважаєте себе щасливою людиною?
- Безумовно. Насамперед, щастя — в дітях та онуках, які продовжують наш родовід. Вірю, що їх чекає мирне світле майбутнє. Щастя в тому, що мала улюблену професію, все, що робила і роблю, приносить мені радість, задоволення, є джерелом натхнення і позитивної енергії.
Надія на краще в її серці не згасає… І це головне, заради цього варто жити.

Тамара Курочкіна