Історія Міндаугаса Йонушаса — добровольця, який воює за Україну і вчить цінувати життя

 

Міндаугас Йонушас народився 16 вересня 1987 року в місті Клайпеда, Литва. До повномасштабної війни він займався журналістикою, писав тексти, працював із темами політики та суспільства. Сьогодні — доброволець у лавах української армії. Людина, яка свідомо залишила безпечне життя і приїхала в країну, де щодня вирішується питання життя і смерті. Окрім рідної литовської, він володіє українською, німецькою та  трохи італійською мовами. І принципово веде свої соцмережі українською — навіть попри те, що ще кілька років тому знав лише кілька базових слів.
Його історія — це не лише про фронт. Це про вибір, про внутрішню позицію і про спробу пояснити те, що складно зрозуміти навіть тим, хто живе далеко від війни.

Вибір, який не був випадковим

Рішення приїхати до України Міндаугас ухвалив не миттєво, але воно було для нього логічним продовженням того, що відбувалося після початку повномасштабного вторгнення.
Він згадує, як у Литві виходив на акції підтримки України, тримав у руках український прапор. Саме тоді, каже, з’явилося відчуття, що цього недостатньо.
Попри застереження — як від знайомих, так і від самих українців — він поїхав. Йому говорили, що це не його війна, що він може втратити життя. Але ці аргументи не стали визначальними.
Згодом — контракт і фронт. Без довгого періоду адаптації, без «входження» у нову реальність. Одразу — позиції, ризики, відповідальність.

Війна як досвід, який змінює

Служба для нього — це не лише бойові дії. Це щоденна реальність, у якій небезпека стає постійною величиною.
Він говорить про фронт без пафосу, але з чітким розумінням того, наскільки крихким є життя. У його розповідях — конкретні місця: Покровський напрямок, Оріхів, Новоолександрівка, інші прифронтові території. Саме там формувалося його відчуття війни як процесу, де кожна помилка може бути останньою.
У війську він виконує медичні функції — і саме це визначає його погляд на війну. Він не говорить про бої — говорить про поранення і секунди, від яких залежить життя. При критичних травмах рахунок іде не на хвилини, а на десятки секунд.
З часом небезпека перестає сприйматися як виняток — вона стає фоном. У цих умовах немає часу на роздуми: є лише кілька хвилин, щоб зупинити кровотечу і дати людині шанс вижити. І часто це залежить не від медиків, а від тих, хто поруч.

— Я питав людей: що таке турнікет? І чув: “Не знаю і не хочу знати”.

Його головна претензія — до відсутності базових знань. Навіть серед мобілізованих є ті, хто не знає, що таке турнікет і як ним користуватися. У бойових умовах це означає пряму загрозу життю — не лише власному, а й побратимів.
Він наголошує: евакуація не гарантована і не швидка. Інколи допомогу доводиться чекати годинами або навіть днями. У цей час єдине, що реально може врятувати людину — дії тих, хто поруч. Саме тому він говорить про необхідність масового навчання тактичній медицині — не лише для військових, а й для цивільних.
Разом із цим змінюється і саме відчуття відповідальності. Вона стосується не лише людей. Він згадує зиму на позиції, де залишився сам і опікувався покинутими тваринами. Щоденний пошук їжі для них став частиною служби — так само обов’язковою, як і бойові завдання.
У цій реальності важливими стають прості речі: вода, зв’язок, світло, можливість вийти з укриття. Війна для нього — це не одна локація, а досвід постійного переміщення і адаптації до умов, де часто немає базових речей.
Його особистий досвід включає і ситуації, коли смерть була поруч.

— Було так багато різних ситуацій, коли мене могло не бути зараз.

Ці слова він вимовляє спокійно — без емоційного підсилення, але з розумінням того, що за ними стоїть.
У підсумку війна для нього — це не лише про бойові дії. Це досвід, у якому вирішальними стають секунди, дії і знання тих, хто поруч.

Між війною і життям: про Запоріжжя

Сьогодні частина його життя пов’язана із Запоріжжям — містом, яке одночасно живе і воює.
Він говорить про контраст між фронтом і тилом, який не є повністю безпечним. Обстріли, сирени, напруга — і водночас концерти, зустрічі, культурне життя.
Один із таких епізодів — концерт у філармонії, який справив на нього сильне враження:

— Я був на концерті у філармонії. І, знаєте, мені було дуже важко чекати до кінця. Не тому, що не файний концерт.

Причина — інша: внутрішня потреба зафіксувати це відчуття, написати про нього.

— Я не можу не писати, - говорить Міндаугас.
Він пояснює це просто: журналістика для нього — не професія, а спосіб мислення. Навіть на війні він залишається журналістом.
Його тексти — українською. І це принципова позиція.

— Мої всі соцмедіа є українською мовою. І мені дуже важливо, що людям, які бачать мої соцмедіа, буде трохи надії, світла.
Він свідомо намагається балансувати між реальністю війни і потребою залишати людям відчуття, що життя триває.

Про втому, злість і потребу в надії

Окремо він говорить про психологічний стан суспільства.
Запоріжжя, за його словами, — місто, яке виснажене війною. Тут накопичується втома, злість, розчарування. І в цій ситуації особливо важливими стають речі, які повертають відчуття нормальності.
— Ми дуже втомлені, дуже злі, нам  важко… Нам бракує спілкування.
Культура, на його думку, відіграє тут не другорядну, а ключову роль. Це не просто дозвілля — це спосіб утримати себе в психологічній рівновазі.
Водночас він звертає увагу на інформаційний простір.

— Ми, на жаль, бачимо, яку велику силу має дезінформація.

Його спостереження просте: негатив і скандали привертають більше уваги, ніж конструктивні або позитивні новини. І це формує викривлене сприйняття реальності.
Саме тому він підкреслює роль журналістів як людей, які можуть змінювати цей баланс.

Мова як вибір

Історія його вивчення української мови — окремий історія. Коли він вперше приїхав до України, знав лише кілька слів — «Привіт», «Слава Україні», «Путін хуйло» і «Дякую».
Цього вистачило, щоб почати. Далі — щоденна робота: слухав українські пісні, занурювався в середовище, спілкувався.
— Це була каша, - говорить Міндаугас.
Сьогодні він говорить українською впевнено і вважає це питанням не лише комфорту, а й принципу. Для нього мова — це частина спротиву і частина ідентичності.
Він звертає увагу на те, що навіть у прифронтових містах мовне питання залишається чутливим.
— Є люди, які кажуть мені: йди додому.
І це, за його словами, одна з тих реальностей, з якими доводиться стикатися іноземцям, що воюють за Україну.

Межа вибору: страх і позиція

Він не уникає теми страху. Навпаки — говорить про це прямо. Йому пояснювали ризики, зокрема можливість потрапити в полон. І він усвідомлює, що для іноземця ці ризики можуть бути ще вищими. Але його позиція залишається незмінною:

— Я обіцяв собі, що я ніколи не буду говорити «слава росії».

Це не декларація, а внутрішнє рішення, яке він для себе вже ухвалив. Для нього це питання не слів, а сенсу власної присутності тут: якщо від цього відмовитися — зникає сама причина, чому він на війні.
Попри усвідомлення ризиків, включно з полоном, він не змінює свого вибору. Це рішення, яке не прив’язане до обставин — воно вже прийняте.

Пам’ять, ідентичність і досвід війни
Одна з найбільш емоційних тем для нього — ставлення до загиблих. Він говорить про хвилину мовчання, яку не всі дотримуються. Для нього це питання не формальності, а поваги до життя:

— Не треба чекати… Треба діяти і шанувати.

Його аргумент простий: на війні немає «чужих» людей. Є спільний досвід і спільна відповідальність.
Ця ж логіка визначає його ставлення до символів. Він говорить про вишиванку як про знак, який має значення не у святкові дні, а щодня:

— Вишиванка — це наш код. Ми маємо її одягати не тому, що свято, а щоб показати, чому ми боремося.

Для нього це особливо важливо в Запоріжжі — місті, яке живе поруч із фронтом. Він згадує ситуації, коли чув від місцевих: «чому ти тут?», і пояснює це як брак чіткої позиції. Саме тому, на його думку, не варто чекати нагоди — її потрібно позначати відкрито, у тому числі через мову, поведінку і символи.
Говорячи про сприйняття війни за кордоном, він не критикує, а пояснює:
— Щоб нас розуміти, треба жити тут.
Це стосується не лише інших країн, а й різних регіонів України. Досвід війни — нерівномірний, і це створює різні уявлення про реальність.
Саме тому він наголошує: не варто орієнтуватися на зовнішню оцінку. Важливіше — власний досвід і внутрішня позиція.
Попри всі ризики і складнощі, він не планує повертатися до попереднього життя. Його зв’язок із Литвою змінився, але не зник. Там залишилася сім’я, яка переживає за нього — особливо мама, яка хвилюється, коли він довго не виходить на зв’язок.
Проте сьогодні його життя — тут, в Україні. І це свідомий вибір.

Міндаугас Йонушас — не типовий герой. Він не говорить про героїзм як про щось виняткове. Для нього це — логічний наслідок рішення діяти.
Його історія — про людину, яка могла залишитися осторонь, але не зробила цього. Про людину, яка не лише воює, а й намагається осмислити війну і пояснити її іншим.
І про те, що навіть у найскладніших умовах залишається важливим: життя, мова, пам’ять і відповідальність.

Фото Дар'ї Зирянової