Новоіванівка попрощалась із Віталієм Божинським, якого вбив ворожий дрон біля комбайна 

Новоіванівка в жалобі, скорботна новина охопила всі села Комишуваської громади: тут попрощалися з Віталієм Божинським, життя якого на самісінькому злеті, у розквіті сил обірвав ворожий  FPV-дрон. Просто на жнивному полі, біля комбайна, куди вони з товаришем вийшли збирати хліб. Віталій  загинув на місці, Андрій Нагаєвський, який сидів за кермом зернозбирального агрегата, отримав жахливі травми і перебуває в лікарні. 
У Новоіванівці, де горе кожної родини одразу стає загальним, лише й розмов про це, - селяни співчувають роботящій з діла-прадіда родині, яка втратила золотого сина, поділяють тяжке горе, яке їх спіткало. Люди налякані останніми подіями, ворог нещадно знущається над селом. Лише за одну з ночей окупанти розбомбили майже пів села, після обстрілів відсутнє енергопостачання, відповідно  немає зв’язку. Поліцейські та капелани евакуювали з села до транзитного центру у Запоріжжі кількох жінок та  чоловіків, пропонують виїздити іншим. Чимало людей відмовляються їхати – селян біля хати тримає господарство. 


А тут – така трагедія! Віталію було лише 32  -  вік змужніння, реалізації сміливих планів. У нього стільки хорошого не встигло збутися. Не встиг приміряти весільну обручку, не залишив батькам онучати, не впіймав отакенної рибини, щоб похвалитися братові Руслану, як це водилося між запеклими риболовами.  Попереду  мало б бути довге красиве життя, бо і сам він був дуже красивим, харизматичним, випромінював любов, притягував  серцем добро і позитив. 
Готуючи нарис про Віталія, мені хотілося поспілкуватися з найближчими його людьми, а оскільки це був переддень його похорону, набирала телефонні номери рідних з тривогою – як знайти слова і тон розмови посеред такої невимовної втрати. Але між нами ставав Віталій – живий, такий привітний, ясний, і такими ж щирими були про нього спогади. І в розмовах  наших він жив, як і завжди житиме в цій дружній чудовій родині.  Моя безмежна вдячність сестричці Віталія Тетяні, братові Руслану, односельчанці Олені Башкардіній за розуміння і відвертість. Низький уклін пані Лідії і пану Олександру -  батькам, які виховали четверо дітей, серед них сина, котрому посмертну данину шани віддає нині так багато людей.  

Тетяна Веремійчук, сестра: «Мій молодший братик був золотою людиною. Наша сім’я дуже дружна, усі четверо один за одного,  Віталік був як зв’язковим між нами. Батьки нас гарно виховали, а він був чудовим сином і братом. Він добре пізнав смак і праці, і військової служби. Служба в армії припала на 2014 рік, сумлінно виконав обов’язок, повернувшись, працював у місті в охоронній службі, на заводі, їздив  на заробітки,  - скрізь дбав про родину, намагався бути їй корисним. Завжди допомагав батькам, які в селі  тримали велике господарство. Його всі любили за щирість душі, безвідмовну вдачу. Це горе дуже вдарило по нашій родині, бабусі Ганні навіть боїмося сказати, не знаємо, як витримає її серце в 85 років, вона його дуже любила. 
Дарма, що брат був молодшим, я з нам завжди радилась, і завжди чула такі слушні думки, наче він старший від мене. Востаннє ми бачилися з Віталіком попередньої суботи, він приїздив до мене в Запоріжжя, а минулого вівторка телефоном  домовились зустрітися у суботу вранці, натомість поїхав допомагати другу Андрію у полі. Якби ж можна зупинити ту мить! Немає сил сприйняти таку болючу звістку, що нам тоді повідомили - в результаті дронової атаки за мить він отримав несумісні з життям травми і життя його там обірвалося. 
Коли на село почастішали прильоти, ворог озвіріло почав засипати його бомбами, я просила брата виїхати, він відповів, що іще не час, спершу має подбати про безпеку батьків, бабусі, - ми вже намітили, як маємо вивезти їх у безпечне місце. Зовсім трішки не встиг… Залишається пам’ятати. На світлинах і в наших серцях Віталік залишається живим. Родина дякує усім, хто розділяє з нами таку тяжку скорботу…»

Руслан Веремійчук, брат: «Не стало мого брата, частинки мого серця. Важко слова знайти. Сьогодні моїм хлопчикам виповнилось по дев’ять рочків, у одного з них, синочка Данилка, Віталік був хрещеним батьком -  таким турботливим, люблячим. Неодмінно прийшов би привітати похресника, раділи б усі разом. Дивлюсь на фотографію, де він тримає малого на руках, не можу повірити, що так не зберемось і його вже ніколи не буде з нами.  Усім поруч з Віталіком було тепло і надійно. Не передати словами такої доброти, якою було наповнене його серце. Сьогодні з нами сумує багато людей, ось отримав слова співчуття від однокласниці Віталіка Елі Здебської, яка пише про його доброту і надійність. А вчителька Юлія Олексіївна згадує, що хлопчиком у школі він був дуже відповідальним, серйозним, зваженим учнем, його поважали однокласники, завжди був у гурті. І дуже гідно прожив своє коротке життя. Зараз, за її словами, він янголом стане, підтримкою своїй родині.  Як згадую, чим брат захоплювався, то він мав багато вподобань, серед них риболовля напевне, займала головне місце. А ще – життя у всіх його проявах. Просто життя…» 

Тетяна Башкардіна: «Я родом із сусіднього села Кущового, від нас до Новоіванівки п’ять кілометрів, зараз це одна громада - Комишуваська. Тут всі знають одне одного. Ми ходили в одну школу, мій брат Василь дружив з Віталіком. Знаю його веселим, товариським, у нього завжди було багато друзів, він встигав усім безкорисливо допомагати. Моя мама, яка мешкає в селі, вихідними їздить на базар у місто, щоб продати щось з молочних продуктів, Віталік завжди підхопить важку сумку, допоможе, підвезе. Трагедія з  нашими хлопцями трапилась між селами Щасливе та Калинівка, горіла техніка, поле, а головне, не стало Віталія, тяжко травмований Андрій, -  це було великим для усіх потрясінням. Не можна осягнути, як жнива, які раніше для селян були золотою хлібною порою, стають випробуванням між життям і смертю. Зараз люди в наших селах переживають просто страшні часи. Але село годує, продовжує неймовірно тяжкою ціною збирати хліб. У Віталіка це вийшло ціною самого життя. Ми ніколи не маємо про це забути».

…Прощання з Віталієм Божинським вийшло щемливим і зворушливим – спочатку в Запоріжжі, де зібралися провести його в останню дорогу рідні, багато друзів. Відтак схилила голову в журбі на кладовищі рідна Новоіванівка, де Віталій  знайшов вічний спочинок поруч з дідусем.

Ганна Кліковка
Світлини з архіву родини Віталія Божинського