Мешканець Малої Токмачки Костянтин Іщенко став на захист країни у 19 років. Сьогодні йому 23. І понад три з них він перебуває у російському полоні після оборони Маріуполя та виходу із «Азовсталі». Ми поспілкувалися із мамою Кості – пані Ольгою аби розповісти історію ще одного Героя, якого рідні чекають додому.

- Пані Ольго, розкажіть про дитинство свого сина, його характер, мрії та плани на життя.
- Костя дуже добрий, завжди допомагав усім, хто до нього звертався. Син дуже любить дітей. Завжди  знаходив час для молодшої сестри Даші і просто душі не чаяв у двоюрідній сестричці Марійці. Будучи ще студентом, Костя поділився під час розмови у сімейному колі своєю мрією: усиновити в майбутньому дитину.
А ще у нього витривалий характер. Якось наприкінці 8 класу він зламав ногу і йому наклали гіпс. Він все одно їздив велосипедом до річки. Нам казав, що просто посидіти з хлопцями на березі, а сам знімав гіпс і купався. Взагалі, вода – то його стихія. Певному саме тому він згодом обрав службу у морському прикордонному загоні України. 
- А як саме він прийняв рішення про службу?
- Рішення про службу він прийняв, коли навчався на останньому курсі Запорізького професійного училища на електрогазозварювальника. Таким його виховав батько, що чоловік повинен бути справжнім чоловіком. Це позиція нашої родини. 
Щоправда на службі Костя пробув зовсім недовго. Підписав контракт із 23 загоном Морської охорони Державної прикордонної служби у 2021 році. Через півроку пішов у відпустку. І захворів на ковід. 21 лютого 2022, незадовго до повномасштабного вторгнення, йому зателефонували і сказали повертатися до служби попри лікарняний. 
- Повномасштабне вторгнення Костянтин зустрів уже в Маріуполі?
- Ні. Спочатку він був у Бердянську. 23-24 лютого вони ще були у морі. А потім вийшли на берег заправитися  і їм сказали: вже все, море закрите, у нього не виходити. Спочатку хлопці охороняли свій дивізіон, а потім їх відправили до Дніпра. 26 лютого, пізно ввечері, Костя зателефонував нам і попросив тата, щоб він знайшов дизпаливо і вивіз на трасу, коли вони будуть проїздити неподалік Малої Токмачки в напрямку Дніпра. Але через деякий час повідомив, що пальне уже знайшли. 
Вони їхали 13 годин,  а потім отримали наказ повертатися  до Маріуполя. Наприкінці лютого вони уже були там. Спочатку прийняли оборону на прибережній зоні, а потім уже  на околицях міста.  
Конкретно син нам нічого не розповідав, говорив коротко, що усе нормально. Тільки казав, що немає достатніх навичок поводження зі зброєю, запитував поради у батька. 
- Коли Ви говорили  із сином крайній раз?
- Це було 6 квітня 2022 року. В той день чоловік вивіз мене із Малої Токмачки. Брат зустрів мене під Оріховом і повіз до Запоріжжя. Донька Даша виїхала  ще 3 квітня, бо у нас були великі обстріли. Коли я вже була вдома у брата,  Костя якраз зателефонував у телеграмі. Потім ми переписувалися. Він дуже просив, щоб уся наша родина  виїздила з Малої Токмачки. Певно знав, що справи не дуже добрі.
- Можливо Ви щось чули про його подальшу долю від побратимів?
- Як розповідали побратими, Костя постійно ходив, не міг залишатися на місці. Також ми дізналися, що 8 квітня син отримав поранення в обидві ноги. До 14 квітня він був у госпіталі. А із 14 на 15 квітня  був перехід на «Азовсталь». Це все стало відомо згодом…
 Наприкінці квітня ми отримали офіційне сповіщення від Регіонального управління Морської охорони про те, що Костянтин вважається зниклим безвісти.
- Але пізніше статус безвісти зниклого змінили на полоненого?
- Так, наразі цей статус змінився на полоненого. Коли наші військові виходили із «Азовсталі» у «почесний полон» за наказом Головнокомандувача, росіяни фільмували це на відео.  Саме на одному із них ми й впізнали сина. Якість зйомки не дуже добра, обличчя видно погано. Але по статурі, по всьому видно, що це Костя. Надсилали це відео друзям, знайомим, вони робили скріни і теж впізнавали його. 
Ми почали відправляти це відео у різні інстанції. І в грудні місяці отримали підтвердження від СБУ, що по неофіційним даним Костя потрапив до полону. Із цією довідкою  я звернулася до РУМО (Регіональне управління морської охорони ДПС України). І згодом військова частина змінила статус із безвісти зниклого на полоненого. Наразі у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими мій син проходить як полонений.
Скажіть, чи були іще якісь підтвердження полону? Можливо Ви отримували листи від Кості?
Інших підтверджень, крім того відео, не було. За ці більш ніж 3 роки не було більше взагалі нічого. Єдине, колишні полонені, які повернулися, говорили що чули прізвище Кості, бачили його. Територіально це, начебто, росія.
А ось листи сину я писала. Ми передавали їх через Координаційний штаб. Перший лист російська сторона повернула. А ось другий ні. Невідомо, чи потрапив він до Кості, але я дуже на це сподіваюся. Після того надіслала ще листа. Чекаємо… Що буде далі, – невідомо нікому.  Але сподіваємося і надіємося, що наш син повернеться додому.
- Чи долучаєтеся Ви до мітингів на підтримку військовополонених?
- Так, долучаємося до них всією родиною: я, чоловік, донька. Спочатку їздили до Києва. Потім такі мітинги почала організовувати у Запоріжжі головна спеціалістка Управління карного розшуку ГУНП в Запорізькій області  Олена Орєшкіна. Раніше ми їздили кожного місяця до Координаційного штабу, щоб нагадати про наших полонених. Зараз їздимо туди раз на два місяці. 


Також ще у 2022 році до мітингу долучався хороший друг Кості, теж родом із Малої Токмачки, Артьом Чучко. Коли бачилися, він завжди запитував чи немає новин за Костю. Нажаль, Артьом загинув у 2024, захищаючи Україну та усіх нас. 
- Пані Ольго, чи сниться Вам Костя? Можливо, він про щось просить Вас у снах?
- Дуже рідко, але сниться. Проте знаєте,  я не придаю великого значення снам.


- Можливо, Ви хотіли б сказати щось важливе на завершення нашої розмови?
- Так, це прохання, щоб ніхто не забував про хлопців у полоні. Знаєте, часто можна почути: а Ви розмовляли з сином, а він Вам пише? Люди просто не розуміють, що таке полон. Що це не курорт, що це не просто кудись там поїхав. Там немає зв’язку,  і немає його роками…  Хочеться, щоб оточуючі були більш тактовними і не задавали інколи таких питань, які ще більше ятрять серце родинам полонених…

Поспілкувалася 
Капітоліна Будняк

Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.