Проводити щотижневі акції «Не мовчи — полон вбиває» у Запоріжжі стає все складніше через повітряні тривоги.
З урахуванням безпекової складової у Запоріжжі під час повітряних тривог заборонено проводити масові зібрання, тому учасники акції терпляче чекають сигналу відбою повітряної тривоги.
Так, акція «Берці пам“яті” у звичному форматі з першого разу не відбулася — родини не вишиковувалися з прапорами, банерами і плакатами вздовж центрального проспекту. Вона обмежилася лиш перформансом — берці виставили біля проспекту.
Під загрозою зриву акція була і в суботу, 20 грудня. Але на цей раз обійшлося — перед тим, як розійтися по домівках, родини встигли трохи постояти на проспекті в районі майдану Митців, так тепер офіційно називається колишня площа Маяковського.
На знак солідарності з вимогами родин військових повернути їх близьких людей — синів, чоловіків, батьків, братів — додому водії щосили натискали на клаксон. Захисники країни перебувають у ворожому полоні хто кілька місяців, а хто — і це переважна більшість — кілька років, з весни 2022 року.
Під час акції по проспекту проїжджала траурна церемонія “герой на щиті”. Родини військовополонених та безвісти зниклих проводжали загиблого, стоячи на колінах. На коліна стали і члени загону швидкого реагування, які чергували на акції. Одного разу їхня допомога знадобилася Світлані Дороховій — мамі, яка вірила, що її Сашко повернеться живим додому. На жаль, її сподівання не справдилися — 16 жовтня жінка поховала сина.
Але Світлана продовжила приходити на акції і одного разу у неї так скаконув тиск, що знадобилася допомога волонтерів загону швидкого реагування. І тепер, за словами командира загону Віталія Цибарєва, за можливості в місці проведення акції чергує їхній екіпаж.
Разом з родинами військовополонених і зниклих безвісти акції з травня минулого року організовує військова волонтерка Стелла Орел. Стелла має серйозні проблеми зі здоров’ям, але все одно між лікарнями, обстеженнями і різними процедурами знаходить в собі сили приходити і разом з родинами вимагати повернення наших героїв додому.
Волонтерка каже, що останнім часом через часті повітряні тривоги акції проводити все важче. Її, до слова, дуже дивує те, що на акції приходить невелика кількість мешканців Запоріжжя, чиї рідні знаходяться у полоні. У відповідній групі понад 400 осіб, а приходить від сили кілька десятків.
“Ми провели чергову щотижневу акцію “Не мовчи — полон вбиває” на підтримку військовополонених Маріупольського гарнізону, військових з інших бригад і підрозділів, а також безвісти зниклих. Вийшли, щоб нагадати суспільству і владі за захисників, які перебувають в російських катівнях.
Наближається Різдво, Новий рік. Всі святкують, а у родин військовополонених свята без свят. Ми чекаємо обміну. Надіємося, молимось, щоб наші рідні повернулися з полону. Ми не маємо права мовчати, тиша просто вбиває. Тому виходимо і кричимо: “Поверніть героїв додому, їх чекають”, - розповіла Стелла Орел.
На час проведення акції було відомо, що окупанти повернули 1003 тіла загиблих українських військових. Чи є серед них запоріжці, поки такої інформації у організаторки акцій немає.
“У нас є родини, які знають, що їх син загинув, військова частина повідомила, але тіл немає. І матері, батьки продовжують жити надією, що син живий, що він, можливо, знаходиться у полоні.
Нашій мамі Тетяні Кузьменко з частини повідомили, що її син (він боєць “Азову” з позивним Швебс), загинув в Маріуполі в березні 2022 року. Але попрощатися з ним вона не може, бо тіла немає... І вона долучається до наших акцій”, - розповіла Стелла Орел.
На наступній акції організатори планують провести перформанс “Ялинка в полоні”. Рік тому її прикрашали тематичними новорічними кульками — з позивними військовополонених, назвами частин чи бригад, в яких їхні рідні служили. Ялинка була обплутана колючим дротом..
Незламні. Невигадані історії
189 днів полону. Незламна й горда.
Анна Олсен «Рижуля», бойова медикиня 36-ої бригади морської піхоти.
«Найважча частина з полону була в Таганрозі. Коли нас відправили туди, пройшли так звану прийомку. Дівчат серед тюремників не було взагалі. Ці чоловіки нас роздягнули повністю. Ми мали через кабінети проходити: там їм треба нігті, там ДНК, відбитки пальців, там списують кожне твоє татуювання, кожен шрам. Ти це все робиш голий. Тобі дають речі, які можна було в три дулі замотати, щоб вони на тобі трималися. Мені на мій 44-й розмір видали 62-й.
Часто російські кадрові військові просто брали тебе, як кошеня, за шкірку, і штовхали. Дівчата влітали в плитку й розбивали голови. А вони сміялися.
Навіть елементарне — покупатися, поїсти, поспати, поговорити — заборонялося.
Бувало таке, що ми могли стояти цілий день. Не мали права навіть голову піднімати або ходити. Якщо вони чули, що говориш чи рухаєшся — могли зайти в камеру, витягнути тебе і побити. І потім, як кошеня, взяти і закинути назад і кажуть: «Стій».
Бували такі зміни, які навпаки не дозволяли вставати. Кожна камера була розрахована на певну кількість осіб, і там була така маленька лавочка залізна, вбита в підлогу. Ти маєш на ній просто сидіти. Не можна рухатися, навіть якщо ноги затекли.
Усі росіяни ходили в балаклавах. Дуже боялися, що ми їх запам’ятаємо.
Давали 5 хвилин на те, щоб поїсти. Бувало таке, що їжа або геть холодна, або як окріп. Наче спеціально перегрівали. Або ж квашена капуста, полита оцтом. М
и закидали в себе цю їжу, тому що треба, щоб вижити, але дуже боліли животи. У багатьох дівчат було здуття, вони могли взагалі не їсти, лиш попили води, шматок хліба і все.
Моральний тиск почався, напевно, на місяць четвертий полону.
По їхньому телебаченню було вже сказано, що України вже немає взагалі, Київ, Миколаїв, Одеса - там вже росія скрізь.
Найбільше запам'яталося за моє татуювання в скандинавській тематиці. Прізвище в мене теж скандинавське, й мені почали розповідати за те, що я якийсь розвідник чи снайпер американський. Й вони моє тату ошпарили окропом.
На початку також плакала, як і всі дівчата Але потім, знаєте, приходить
просто глуха, тупа ненависть до них і байдужість, тобі все одно, що з тобою станеться. Сидиш, дивишся на них і думаєш:» Боже, які ж ви просто ущербні люди».
Під час обміну був епічний момент: ідуть наші дівчата, худі, брудні, в чужих речах і нам назустріч ідуть їхні полонені, які були в нас в полоні – відгодовані, помиті, вибриті, зі своїми. Вони йдуть і їм соромно дивитися нам в очі. Ми йдемо з гордо піднятою головою, нас зустрічають з комфортабельними
автобусами, а їх повантажили в ті ж машини, в яких нас привезли,
звичайні військові камази. І ти думаєш: оце різниця, коли моя країна тебе любить.»
20 місяців полону. Молодість і стійкість
Олександр Деменко. воїн 15-ої бригади Нацгвардії імені героя України лейтенанта Богдана Завади
«Коли виходили в полон із Азовсталі, ми несли на собі ноші з хлопцями які були тяжко поранені. Я був поранений, але до того моменту я, в принципі, вже міг ходити.
Я виходив також з ношами- з речами хлопця, який
був тяжко поранений. Також я виносив з території заводу того хлопця Максима, який мене, пораненого, евакуював до шпиталю на заводі.
В Оленівці я чув несамовиті крики хлопців, які згорали заживо після вибуху…
Особисто я бачив чотири смерті в полоні. Від хвороб і катувань. Через відсутність ліків та від холоду. Я спілкувався з хлопцями, які сиділи в камерах, у яких вікна були без скла.
Вони хворіли на запалення легень, і це страшно.
Полк Азов - це кістка в горлі для росіян. Умови утримання і ставлення
до азовців зовсім інші, ніж для військовослужбовців інших
підрозділів, їм там реально набагато гірше. Про це треба казати кожного дня й кожній людині,
яка з тобою спілкується.
Уже на волі я зустрівся з медикинею Текілою, що лікувала мене на Азовсталі. Вона врятувала 75 поранених.
Побачив легендарну Хрещену, що у 70 років, захищала Маріуполь та «Азовсталь», лікувала поранених.
Пройшла полон в Оленівці й Таганрозі.
Дуже болюча тема – зрадники. Їх набирають із наших полонених у батальйони імені Богдана Хмельницького та «Каскад». Їм обіцяють російське громадянство, відпуски, цигарки, й перевертні на це ведуться. Навіть ті, що воювали з тобою поруч на «Азовсталі».
Тільки як після цього вони будуть дивитися в очі своїм рідним і близьким?..
Коли нас привезли на територію вільної України, я знайшов у собі сили вибігти з автобусу й крикнути «Слава нації!», бо це йшло зсередини.
Ми всі були виснажені, ми всі втратили вагу, ми всі недобре виглядали але сам факт того, що ти повернувся на рідну землю, що ти ступаєш на ту землю, на якій народився, яку боронив певний час- це надає нелюдських сил, просто нелюдських
Коли тебе зустрічають українською мовою, коли тебе зустрічають жовто-блакитним прапором і кажуть: «Хлопці, вітаємо вас вдома!» це просто такий шквал емоцій!
Першою справою, коли ми переїхали й помінялись автобусами, було заспівати гімн України, тому що це ми хотіли зробити протягом усього перебування в полоні.»
(Джерело: фейсбук-сторінка Людмили Оніщенко) .
