У червні відбулося кілька етапів великого обміну полоненими, які проходили згідно з домовленостями у Стамбулі.
19 і 20 червня в Україну повернулися військові до 25 років, а також тяжкохворі і поранені оборонці країни, що мають суттєві проблеми зі здоров’ям.
На Батьківщину повернулися військовослужбовці ЗСУ, зокрема представники Військово-морських Сил, Десантно-штурмових військ, Сил Територіальної оборони, а також Державної прикордонної служби та Національної гвардії України. Усі належать до солдатського та сержантського складу.
Як повідомляв Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, кожен звільнений захисник має важкі медичні діагнози та хвороби внаслідок поранень та перебування у полоні. У багатьох значна втрата ваги, дистрофія, виразки, проблеми із зором, епілепсія, захворювання опорно-рухового апарату, серцево-судинні хвороби та проблеми з травленням.
Більшість звільнених воїнів перебувала в неволі понад 3 роки. Значна частина з них потрапила в полон під час оборони Маріуполя.
Загалом додому повернулися українці, що воювали на Донеччині, Луганщині, Херсонщині, Харківщині, Сумщині, Чернігівщині, а також в Запорізькій та Київській областях.
Звільнені з полону вже проходять необхідні медичні обстеження, вони отримають допомогу з фізичної та психологічної реабілітації,їм відновлять документи та виплатять належне грошове забезпечення за час перебування у неволі.
Обмінний процес відповідно до Стамбульських домовленостей триває. Точна кількість звільнених осіб буде оголошена після завершення усіх етапів обміну.
А у Запоріжжі тим часом продовжуються щотижневі акції на підтримку військовополонених Маріупольского гарнізону, всіх полонених та безвісти зниклих, які військова волонтерка Стелла Орел разом з родинами бранців кремля проводить з травня минулого року.
21 червня акцію на центральному проспекті поблизу зупинки громадського транспорту “Лахті” почали з хвилини мовчання за загиблими людьми від масованих атак росіян.
Учасники акції прийшли з прапорами частин, в яких служили їхні близькі, багнерами з портретами та плакатами. Водії на знак підтримки натискали на клаксони.
«Зараз ідуть обміни, і в першу чергу хочу привітати родини, які дочекалися своїх рідних з полону. Ми плакали разом з родинами від щастя, - написала на своїй фейсбук-сторінці Стелла Орел - Вони постійно боролися за своїх рідних, не зважаючи на дощ, сніг, мороз, пекло, вони боролися за їхню волю і постійно нагадували спільноті за своїх рідних, що вони не забуті. Нагадували за всі жахіття полону, знущання, катування, тортури голоду, і нарешті вони дочекалися!
Бажаю кожній родині дочекатися своїх рідних! Наша боротьба триває далі - поки всі не повернуться додому.
Якщо ви бачите такі акції, долучайтеся! Боріться за них, як вони боролися за вас! і памʼятайте, що багато з них загинули в неволі у страшних муках - від знущання, катування, голоду. Їхні серця зупинялися від тортур.
Ми не маємо права мовчати і стояти осторонь. Вони віддали свої життя за нас, щоб ми жили у своїх містах, в Україні. Пам“ятайте про це!
Біло-чорний прапор, з яким ми останнім часом виходимо на акції - це новий символ, який називається «Прапор Надії». Цей прапор означає боротьбу за полонених та безвісти зниклих, і він також буде нагадувати всьому світові за полонених, які вже четвертий рік знаходяться у російських катівнях. І, на жаль, багато з наших полонених там були вбиті... Памʼятайте це! І не мовчіть, тому що полон вбиває. Тиша вбива".
Історії незламних
Історії незламних захисників України можна прочитати на фейсбук-сторінці Людмили Оніщенко.
«Моє тату ошпарили окропом»
189 днів полону витримала ця мужня дівчина - Анна Олсен «Рижуля», бойова медикиня 36-ї бригади морської піхоти.
«Найважча частина з полону була в Таганрозі. Коли нас відправили туди, пройшли так звану прийомку. Дівчат серед тюремників не було взагалі. Ці чоловіки нас роздягнули повністю. Ми мали через кабінети проходити: там їм треба нігті, там ДНК, відбитки пальців, там списують кожне твоє татуювання, кожен шрам. Ти це все робиш голий.
Тобі дають речі, які можна було в три дулі замотати, щоб вони на тобі трималися. Мені на мій 44-й розмір видали 62-й.
Часто російські кадрові військові просто брали тебе, як кошеня, за шкірку, і штовхали. Дівчата влітали в плитку й розбивали голови. А вони сміялися.
Навіть елементарне — покупатися, поїсти, поспати, поговорити — заборонялося. Бувало таке, що ми могли стояти цілий день. Не мали права навіть голову піднімати або ходити. Якщо вони чули, що говориш чи рухаєшся — могли зайти в камеру, витягнути тебе і побити. І потім, як кошеня, взяти і закинути назад і кажуть: «Стій».
Бували такі зміни, які навпаки не дозволяли вставати. Кожна камера була розрахована на певну кількість осіб, і там була така маленька лавочка залізна, вбита в підлогу. Ти маєш на ній просто сидіти. Не можна рухатися, навіть якщо ноги затекли.
Усі росіяни ходили в балаклавах. Дуже боялися, що ми їх запам’ятаємо.
Давали 5 хвилин на те, щоб поїсти. Бувало таке, що їжа або геть холодна, або як окріп. Наче спеціально перегрівали. Або ж квашена капуста, полита оцтом. Ми закидали в себе цю їжу, тому що треба, щоб вижити, але дуже боліли животи. У багатьох дівчат було здуття, вони могли взагалі не їсти, лиш попили води, шматок хліба і все.
Моральний тиск почався, напевно, на місяць четвертий полону. По їхньому телебаченню було вже сказано, що України вже немає взагалі, Київ, Миколаїв, Одеса - там вже Росія скрізь.
Найбільше запам'яталося за моє татуювання в скандинавській тематиці. Прізвище в мене теж скандинавське, й мені почали розповідати за те, що я якийсь розвідник чи снайпер американський.
На початку також плакала, як і всі дівчата. Але потім, знаєте, приходить просто глуха, тупа ненависть до них і байдужість, тобі все одно, що з тобою станеться. Сидиш, дивишся на них і думаєш: «Боже, які ж ви просто ущербні люди».
Під час обміну був епічний момент: ідуть наші дівчата, худі, брудні, в чужих речах і нам назустріч ідуть їхні полонені, які були в нас в полоні – відгодовані, помиті, вибриті, зі своїми.
Вони йдуть і їм соромно дивитися нам в очі. Ми йдемо з гордо піднятою головою, нас зустрічають з комфортабельними автобусами, а їх повантажили в ті ж машини, в яких нас привезли, звичайні військові камази. І ти думаєш: оце різниця, коли моя країна тебе любить».
«Встромляли голки в рани, катували водою»
Він був у полоні важкопораненим, проте зберіг силу духу. Владислав Жайворонок, боєць «Азову». Отримав поранення в ніч з 15 на 16 травня. Він ще встиг доповісти командуванню, а потім почалася просто фантастична історія його порятунку.
«Моє тіло збиралися класти у пакет, бо як мені пізніше розказували, пульс вже не дуже прощупувався. Не дала мене покласти до 200-тих анастезіолог Ніна. А з нею психологиня Настя. Настя почала бігати питати, хто може здати кров, а Ніна допитувалася у мене, майже несвідомого, групу і резус.
Диво, але я відповів. Кілька хлопців стали у чергу. В них взяли кров. Перемішали її в банці і шприцом залили в мене. Це працює. Виявляється, це працює. Далі мене зашили. Антисанітарія повна, штукатурка від обстрілу сиплеться.
Пиляли кістку на нозі радянською пилкою по металу — ржавою. Я в хірурга пізніше спитав: правда це чи ні. Він зніяковів: я її, каже, спиртом протер.
Я думав, що зі мною жартують. Виявляється ні. Пізніше мені навіть фото цієї пили з червоною ручкою надіслали.
Зашивали синьою ліскою. Але, якщо насправді, хірург зробив неймовірну роботу у тих умовах і з такими підручними засобами. Хірурги «Азовсталі» — це просто боги».
Вже буквально за кілька годин після ампутації на «Азовсталі» Владислава в числі інших поранених вивезли до Новоазовська. А звідти вже в Донецьк.
У донецькій лікарні «Вікіпедія» провів декілька місяців.
«За всіма правилами і протоколами я не мав вижити. Ніхто й не думав, що виживу: у Донецьку після того, як я прийшов до тями, лише на шостий день (і то після допитів) мені почали колоти якісь антибіотики. Давали їх вряди-годи, температура понад тиждень трималася на рівні 40 градусів. Я не знаю, як мій мозок взагалі витримав.
Зрідка робили перев’язки, мастили йодом – не більше. Чекали, що помру. Але мій випадок – справді унікальний, бо виявилося, що навіть цього було достатньо, щоб я вижив. Хлопці з менш серйозними пораненнями не вижили, а в мене, попри те, що ми всі там сиділи голодні, без медичної допомоги, почало все загоюватися.
Диво, що я там не згнив. А ще я дивом повністю не осліп, бо пораненим оком взагалі ніхто не займався.
Але окрім відсутності медичної допомоги, нас ще катували фізично. Зокрема, встромляли голки в рани, катували водою. Наглядачі болгарками зрізали тату. Чинили психологічний тиск, розповідаючи про те, що всі нас покинули, війну вже програно, а ми нікому не потрібні».
Після лікування й реабілітації вдома Владислав бере участь в акціях за звільнення полонених.
“Я справді пишаюся тим, що втратив ногу та зір на одне око саме в бою, зі зброєю в руках захищаючи Маріуполь, а не п’яним у якомусь ДТП. І ми всі там, на “Азовсталі”, були готові померти. Можливо, хтось вважає, що незалежність країни не вартує особистого життя, здоров’я. Але це не так. За свою державу необхідно боротися будь-якою ціною!».
Не пробачимо!
Фото з акції В'ячеслава Твердохліба і з фейсбук-сторінки Стелли Орел