41 день на «нулі»: запорізька "Вирва" удостоєна звання Героя України

Президент Володимир Зеленський присвоїв звання “Герой України” з врученням ордена “Золота Зірка” старшому солдату Олександрі Давиденко із Запоріжжя.

Як зазначається в указі, військовослужбовиця відзначена “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові».

Олександра Давиденко одягла форму ще до широкомасштабного вторгнення — у серпні 2020 року. Колишня тележурналістка обласного телебачення поступила на службу в військову частину 3033 Національної гвардії України.

Уже під час повномасштабної війни Саша змогла перевестися в батальон “Свобода”, в якому воюють близькі запоріжанці по духу націоналісти. Батальон б’є ворога на одному з найгарячіших напрямів — Донецькому.

У біографії бійчині, певно, одна з найбільш драматичних сторінок — це перебування на “нулі” протягом 41 дня.

У листопаді 2024 року,  після повернення з “нуля”, бійчиня батальйону «Свобода» з позивним «Вирва» Олександра Давиденко про свою службу розповіла на зустрічі у Центрі журналістської солідарності.

– Я знала, що буде велика війна, розуміла, що відбувається – і не могла більше займатись журналістикою. Тож пішла, як говорила рідним і друзям, вчитися стріляти.

Лютневий ранок 2022 року ще раз переконав мене у вірності вибору.  На фронт потрапила з великими труднощами, але зусилля були того варті – я воюю, можна сказати, у своїй сім’ї, в націоналістичному батальйоні «Свобода», я старший солдат, стрілець 7-ї сотні, тобто, роти.

Ми тримаємо фронт у самому пеклі, на Донецькому напрямку, – розповіла Олександра Давиденко. – Там важко, сили нерівні. Не вистачає артилерії, ворог випалює і руйнує все навкруги, не залишилось ні деревця, ні кущика, ні птахів – нічого живого.

Якось звідкись мишка забігла – жива істота. Так ми їй раділи, навіть підгодовували.

Чорний попіл і переорана вибухами земля, але піхота стоїть. Якось хлопці під час виходу на завдання помітили серед згарища дивом вцілілий кущик з маленькою квіточкою. Вони викопали його з корінням і принесли мені. Це було якраз в День захисника й захисниць України. Я посадила його біля свого окопу і на душі стало радісно…

 Ми тримаємо рубіж, захищаємо себе, свою родину, свої села і міста, нашу Україну і нашу націю. Я воюю з націоналістами, для яких нація понад усе. І вони йдуть один проти сімох – десятьох, себе не шкодують…

Практично всі добровольці. Але добровольці і гинуть першими, бо вони свідомо йдуть туди, де найважче, й нас залишається все менше. Тому такі сподівання на мобілізацію, на свіжі сили.

Ніхто не дасть нам свободи, ніякі переговори. Ворог просто хоче всіх нас знищити, спалити, йому не потрібна Україна. Він хоче, щоб її не було. І тільки ми можемо врятувати свою країну, свою землю…»

Олександра розповіла також, як з бойовими побратимами тримала рубіж, як вона говорить,– на нульовому нулі. 41 день на нулі – у важких боях, без будь-якого зв’язку з цивілізацією, без заміни і відпочинку, в запеклих боях, знесилені, поранені, травлені газом, на заваленій землею позиції, вели бій і знищували ворогів.

Це – лише один із багатьох епізодів бойових буднів свободівців – Олександри Давиденко та її побратимів.

Російські загарбники втратили там найбільше техніки і солдат, ніж на будь-якій іншій ділянці фронту.

На запитання, звідки брала сили, відповідає, що дивилася на фотографію доньки. Їй 14 років, і вона дуже чекає маминого повернення з перемогою. Але шлях до неї пекельно важкий…

– Я приїхала до Запоріжжя, пішла з донею до перукарні. А в цей час зовсім недалеко прилетіли КАБи. І я стою, і відчуваю дике безсилля, що нікому не можу допомогти, не можу прикрити цивільних. Це найстрашніше відчуття болю і провини, що я недопрацювала на фронті, мало знищила ворогів, І хочу скоріше повернутися туди, – зізнавалася захисниця.

Їй, стрільцю за посадою, доводиться бути і медиком, і зв’язківцем, і штурмовиком, бо ж у батальйоні всі взаємозамінні. Вони  - універсальні солдати, яким треба вміти все, бо від цього залежить твоє життя і життя підрозділу. Вони бояться бути «трьохсотими» не тому, що буде боляче, а тому що не зможуть закрити свій сектор, підвести своїх побратимів.

 - Я дуже хочу здобути перемогу. Дуже хочу дожити до цієї перемоги – я хочу говорити за тих, хто не може вже говорити.

Я дуже багато хлопців втратила. Для мене це – величезні втрати, які залишаться зі мною до кінця, доки я живу. Але я маю дожити – для того, щоб зробити ту роботу, яку вони вже не можуть, для того, щоб моя країна була такою, якою вони її мріяли бачити.

Для того, щоб їхні родини – доньки, сини, онуки навіть, тому що у нас є воїни 57-58 років, - мали мирну країну. І я цього хочу. І хочу вижити, щоб працювати і говорити за тих хто не дійшов, щоб здійснилися ці мрії, - розмірковує Олександра. - Я не знаю, чи вдасться мені вижити, але у мене є таке палке бажання, щоб потім будувалася та країна, в якій ці хлопці і всі ми хотіли жити.

Я дуже люблю степи запорізькі. Вони зараз всі в ранах. Наша прекрасна українська земля, хочу, щоб вона вся розмінувалася, щоб були сади, щоб чистились річки, щоб, як я в дитинстві, діти бігали на річку, в степ, щоб все було красиво, гарно. І от кожен, хто залишається, працює заради цього далі.

Я хочу працювати до краю. Я налаштована на перемогу, на виживання. Але на виживання в тому винятково сенсі, що ти виживеш - і вб’єш більше ворогів, ще більше ворогів. І як би там мене не травили газами, не штурмували, не приходили вороги до мого окопу, коли нас завалило: «Вирва», здавайся, ми тебе відкопаєм, ми тебе заберем!» - я буду воювати до кінця, буду жити за себе і за бойових побратимів, щоб перемогти і збудувати щасливу Україну, - говорить Олександра Давиденко.

Запорізький Центр журналістської солідарності НСЖУ вручив Олександрі Давиденко рюкзак тактичної медичної допомоги для її батальйону «Свобода», який героїчно тримає рубіж. Медійники побажали захисниці надійного янгола-охоронця та найшвидшого повернення додому з перемогою.

Олександра розмістила на своїй фейсбук-сторінці світлини указу та нагородних документів і написала: “СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА НАЦІЇ! ЦЯ НАГОРОДА ДЛЯ ВСІХ ПОСЕСТР, ЩО ВІДДАЛИ СВОЄ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ'Я, ВОЮВАЛИ, ВОЮЮТЬ І БУДУТЬ ВОЮВАТИ! ДЛЯ ВСІХ ПІХОТИНЦІВ, КОТРІ ВІДДАЛИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ'Я, ВОЮВАЛИ, ВОЮЮТЬ І БУДУТЬ ВОЮВАТИ! ДЛЯ ВСІХ НАЦІОНАЛІСТІВ, ЩО ВІДДАЛИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ'Я, ВОЮВАЛИ, ВОЮЮТЬ І БУДУТЬ ВОЮВАТИ!”

Вітаємо нашу мужню захисницю Олександру Давиденко з заслуженою державною нагородою!