«Хроніка закам'янілих сліз” - третя книга відомої якимівської журналістки Антоніни Букреєвої, яка на початку вересня 2022 року приїхала до Запоріжжя.
У тому, іншому житті, Антоніна Букреєва працювала редакторкою двох газет — спочатку це було “Слово трудівника”, офіційний орган місцевої влади, а потім - “Грані життя”, альтернативне видання. Після закриття другої редакції вийшла на заслужений відпочинок.
“Вся моя професійна діяльність — це зустрічі з людьми, людські долі... Хто пише — не писати вже не може, це стан душі. Писати я ніколи не переставала, особливо, коли закрилася редакція другої газети, в якій працювала шеф-редактором. В стіл багато чого покладено”, - розповідала авторка книги на презентації, яка відбулася в Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці.
На пенсії вільного часу побільшало, то вже й задумалась про книгу. Як розповіла ведуча презентації - завідувачка відділом краєзнавства ЗОУНБ Тетяна Палівода, першу книгу - “Окрайчик” (соціально-психологічні новели про Голодомор, основані на реальних подіях) Антоніна Букреєва видала у 2019 році.
У 2021 році вийшла з друку книга есеїв “Америка? Америка!!! Америка... або Різнобарвні коти”. Вона вийшла до 20-річчя поїздки на стажування до США - Антоніна Букреєва виграла конкурс, який оголошували Держдепартамент США і НСЖУ, і разом з запорізькими колегами їздила за океан. Там вела щоденник, записи з якого і стали основою книги.
У минулому році напередодні Різдва Христового у видавництві “Дніпровський металург” була надрукована третя книга письменниці і журналістки - "Хроніка закам'янілих сліз...". Її тираж - 100 примірників. Книга вийшла завдяки матеріальній підтримці сина — співробітника ДСНС.
Це 16 реальних історій з життя реальних людей - внутрішньо переміщених осіб і тих, хто залишився в окупації. У більшості новел імена головних героїв вигадані, у деяких — збережені. А у двох вказані справжні імена та прізвища — це Тетяна Тіпакова з Бердянська, героїня новели «Тризуб над триколором», яка двічі побувала у ворожому полоні, і маріупольський тележурналіст В’ячеслав Твердохліб, про якого авторка розповіла у новелі “Цукерочка”. З окупованих рідних міст вони переїхали до Запоріжжя.
Тетяна заснувала ГО “Рідна стежка”, допомагає військовим і переселенцям з Бердянщини, Славко продовжує залишатися в професії.
Початок повномасштабної війни Антоніна Іванівна зустріла в рідній Якимівці. .
- Так, 23 лютого лягли спати у вільній країні, а прокинулися вже окуповані. У мене син — рятувальник. Я любила вранці пити каву на своїй 7-метровій лоджії. 24 лютого о 6.30 подзвонив син, який був на зміні.
Я ще й здивувалася, чого так рано дзвонить. Сказав: “Мамо, ти сидиш чи стоїш? Почалася війна. Від Генічеська до Мелітополя дорога забита технікою росіян. Збирай валізу.
Але в окупації довелося прожити півроку. Якимівським рятувальникам з Головного управління ДСНС надійшов наказ залишатися на своїх місцях до особливого розпорядження.
Особливе розпорядження надійшло 30 серпня — з наказом евакуюватися до 10 вересня. У нас речі вже були зібрані. Виїхали з Якимівки до Запоріжжя 3 вересня”, - розповідає пані Антоніна.
Ще у Якимівці Антоніна Букреєва задумала написати книжку про життя в окупації. Навіть назву вже придумала.
“В Якимівці у мене квартира на третьому поверсі. На початку вторгнення над нашим селищем окупанти проклали трасу для важких вертольотів Ка-52, його ще називають “алігатором”. Я о 6.30 виходила на балкон пити каву. Сиджу, а вони летять “двійками”, штук по 8,10. Ледве дах, на якому антени, не зачіпають! Все тремтить, кава тремтить...
Перебуваючи в окупації, задумала написати, як ми все переживали там, як усе було з першого дня. Хотіла назвати книгу “Крокодили” над дахом”.
Коли приїхала в Запоріжжя, почала над нею працювати. Вона написана десь наполовину. Але... Почала зустрічати у Запоріжжі таких, як я, спілкуватися. Почали приходити звістки від тих, що залишилися там. І я вирішила відкласти “Крокодилів” над дахом”, а почати писати книгу реальних історій реальних людей”, - каже Антоніна Іванівна.
Частина бувальщин була опублікована на сайті “МВ” за підписом Ольга Південна. Вони увійшли до збірки “Хроніка закам’янілих сліз...”
. Про те, чому книгу назвала саме так, авторка каже: “Я подивилася на матеріали, які зібрала — це ж хроніка нашого життя сьогодні. Про це не можна забувати. Чому “закам’янілих сліз”? Бо плакати вже немає чим...”
Антоніна Букреєва каже, що до написання цієї книги її підштовхнула зустріч з Тетяною Тіпаковою у Центрі журналістської солідарності (він об’єднує журналістів-переселенців і ветеранів журналістики).
Розповідь Тетяни про жахіття, які пережила у ворожому полоні (а її забирали “на підвал” двічі) — про катування струмом, про знущання російських нелюдів, про їх спроби її згвалтувати, які, на щастя, були невдалими, дуже вразили усіх журналістів. І особливо — Антоніну Букреєву. Потім вони ще зустрілися.
Історія Тетяни Тіпакової описана у першій новелі книги “Тризуб над триколором”. Патріотично налаштовану жінку окупанти забрали на “підвал” як організаторку мітингів за свободу, у полоні намагалися схилити її до співпраці. Вона врешті решт відповіла згодою, хоча, звісно, не збиралася співпрацювати з ворогом - просто інакше її б не випустили з катівні. А отримавши свободу, швиденько покинула Бердянськ.
Тетяна Тіпакова розповіла учасникам презентації свою історію, а також чому новела про тнеї має назву “Тризуб над триколором”.
“Я народилася в Донецьку, але в Бердянськ переїхала ще коли був Радянський Союз. Мене виховували “шестидесятники”, мама і тато знали Василя Стуса, тому все моє життя було з українською мовою, українськими книжками. Коли я вийшла заміє, то в мене одна з умов була — щоб чоловік підтримував Україну. Мені пощастило, він такий.
У нас у дворі був встановлений 7-метровий флагшток, над яким зверху встановили тризуб. Тризуби були і на воротах. Коли після арешту я виїздила, попросила сусіда зняти з воріт тризуби. Бо розуміла: вони ж знесуть — танком, БТРом... А маленький тризуб на флагштоці залишився. Коли окупанти зайшли в хату і жили там, то повісили на флагшток свою ганчірку. Але так смикали троси, що вони її піднімають максимум на 4-5 метрів. А на 7-метровій висоті - наш тризуб!”, - розповіла Тетяна.
Тетяна Тіпакова зазначає, що такі книги - дуже потрібні, адже вони розповідають про пережите реальними людьми, про злочини окупантів на захоплених українських територіях. Жінці запам’яталися слова молодого фсб-ника, який при затриманні їй сказав: “Аренда Украины закончилась. Мы пришли забрать свое!». "Вони усі зомбовані!", - каже відважна жінка.
Гостями презентації стали також директорка Запорізької дитячої художньої школи Світлана Пєшикова і випускниця ЗДХШ Єлизавета Гнєдова, яка намалювала ілюстрації до кількох новел “Прозріння”, “Фашист” і “Сорочка”.
Дві попередні книги пані Антоніни були з ілюстраціями. Тому перед авторкою постало питання — хто проілюструє її книгу історій про війну.
“У мене ж грошей немає. Звернулася до деяких запорізьких художників, але з різних причин, у тому числі фінансових, співробітництво не склалося. І тоді колега Юрій Гаєв порекомендував сходити в Запорізьку дитячу художню школу і спробувати там знайти розуміння.
Щиро дякую директору Запорізької дитячої художньої школи Світлані Миколаївні Пєшиковій та випускницям Поліні Кондратьєвій, Орисі Гуржій і Єлизаветі Гнєдовій за ілюстрації. Усі разом ми прагли зберегти і передати історичну правду від очевидців і учасників нинішніх подій. Поліна і Єлизавета ще вчилися у художній школі, а от Орися на той час вже її закінчила. Але вона десь дізналася і сказала, що теж хоче взяти участь. Мені дуже сподобалась творча атмосфера у художній школі!
Світлана Миколаївна роздрукувала текст і поділила новели між Поліною і Єлизаветою. Коли Орися доєдналася, вона взяла собі трохи історій від кожної з дівчаток.
Я спочатку зібрала всіх разом, а потім ми працювали індивідуально — юні художниці розповідали про свої враження від прочитаних новел, малювали ескізи. Так і працювали. Нікого не підганяла, процес підготовки книги потихеньку рухався”, - згадує Антоніна Іванівна.
“Пані Антоніна прийшла в художню школу з проханням проілюструвати її книгу. Ми працюємо в змішаному форматі, частина дітей виїхала, залишилося не так багато. Ми роздрукували новели, дали дівчатам почитати. Їх розповіді вразили, вони сприйняли їх близько до серця.
У пані Антоніни такий бойовий дух! Вона з ними індивідуально працювала, - чи правильно розуміють те, що вона хотіла передати словами. Ми консультували як художники — щоб малюнки композиційно були правильні. Дуже класно, що вийшла така гарна книжка!”, - зазначила Світлана Пєшикова.
Випускниця ЗДХШ Єлизавета Гнєдова, яка вчиться на художника-живописця, намалювала ілюстрації до новел “Прозріння”, “Фашист” і “Сорочка”.
“Для мене це був перший досвід ілюстрування книг. Працювати з проєктом, який розповідає про події, що відбуваються в нашій країні вже майже чотири роки, для мене багато значить. Дуже рада, що брала участь! Батьки були дуже раді за мене, друзі пораділи”, - поділилася Єлизавета.
На презентацію завітали земляки, знайомі, друзі авторки книги. З виходом такої щемливої і необхідної в нинішніх умовах книги Антоніну Букреєву привітали перша заступниця голови Бердянської РДА Ірина Півень, заступниця Якимівського селищного голови Інна Водоп’янова.
Письменницю і журналістку привітали колеги - багаторічний редактор газети “Голос Гуляйпілля”, письменник і краєзнавець Іван Кушніренко і ветеран журналістики Анатолій Огнєв.
Іван Кушніренко також подарував колезі свою нову книжку ”Вічна мелодія степу”, презентація якої пройде в ЗОУНБ 7 листопада.
Історія з продовженням
Антоніна Букрєєва прочитала новелу “Господар” - про те, як житель Якимівки на 58-й день війни зірвав рашистський триколор і викинув його у контейнер для сміття. Учасники презентації, до слова, могли переглянути відеосюжет про сміливий вчинок якимівця.
“Не зважаючи на те, що чоловік був у балаклаві, його хтось пізнав і здав ворогам. Окупанти забрали відважного якимівця у Василівку на допит. Він сказав, що нічого не пам’ятає, бо, мовляв, був п“яний. Його відпустили", - розповіла пані Антоніна..
Авторці книги про долю якимівського патріота нічого не було відомо, хоча під час презентацій її частенько запитували про його долю. І ось під час презентації у Мелітопольській громаді від однієї з жінок почула: “Так це ж Вася!”.
Ця історія з щасливим кінцем. Вася добрався після допиту додому, зібрав документи, речі і посадками вийшов на Василівку, де формувалися колони для виїзду на підконтрольну Україні територію. Там його підібрали волонтери з Дніпра.
У Дніпрі Вася зустрівся з земляками, які осіли в Польщі. Небайдужі люди зібрали гроші і Васю відправили в Польщу, де він і зараз перебуває.
