У перші дні російського вторгнення 30-річний Іван, мешканець Стрия, разом із батьком і братом прийшли в ТЦК й попросилися в ЗСУ.
Однак мобілізували тільки старшого брата – батькові було вже за 60, а Івана попросили зі службою почекати. Півтора року тому йому все-таки прийшла повістка, і молодий чоловік одразу з’явився за викликом. Про бойовий шлях воїна -героя розповіли в Закарпатському областному ТЦК та СП
Далі був навчальний центр на Рівненщині і направлення в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Відтоді Іван служить у гірсько-штурмовій роті, його теперішня посада – головний сержант взводу, звання – сержант, позивний – Фокс.
– У навчальному центрі я познайомився з Романом із Хмельниччини (позивний Слон), ми стали близькими друзями й обоє вирішили, що підемо в штурмовики. Тому під час розподілу попросилися в 128 ОГШБр, про яку багато чули. Чи не жалію? Ні. Після навчального центру ми пройшли дуже хороші тренування вже в бригаді, у тому числі з іноземними інструкторами. Одні плюси, – жартує боєць.
Після тренувань Фокс разом із товаришами почав виконувати складні бойові завдання, які включали штурми ворожих позицій, зачистку і важку оборону.
– Звичайно, було страшно. Це відчуття завжди присутнє при бойових виходах. Бояться всі, і це нормально. Страх – один із основних інстинктів для самозбереження. Той, хто не боїться, довго не живе. Але страх треба перемагати, особливо, коли ти відповідальний не тільки за себе, а й за своїх товаришів. Я виходив на завдання як командир відділення, і найбільші переживання були за людей. Із кожним треба поговорити, пояснити бойове завдання, показати маршрути, вислухати питання, допомогти, стати опорою, - зазначає військовий
Найскладніші, найжорсткіші бої Фокс пройшов у Роботиному.
– Спочатку ми штурмували й зачищали ворожі траншеї, а далі мали закріпитися й тримати оборону. Росіяни відійшли на сусідню позицію метрів за 70 від нас і звідти намагалися повернути втрачене. Але ми «гостей» не кликали, тому не пустили їх. Проти нас стояли різні бійці – профі, зеки…
Я бачив ворожі тіла з шевронами «вагнера». Їх щурі гризли, так давно вони лежали. Багато разів спостерігав неадекватну поведінку росіян. Вони могли йти в наступ, обходячи лісосмуги, в повен зріст із мінімальним спорядженням. Ми косимо їх, а вони все одно пруть.
Поранили одного, видно, як куля прошила ногу, за кілька секунд біля ніг вибухнув вог (граната з підствольника чи автоматичного гранатомета), а він встав і пішов далі. Точно був під дією якихось препаратів, - говорить Іван.
Під час оборони захоплених ворожих позицій Фокс із товаришами взяли полоненого.
– Аеророзвідники повідомили, що недалеко ходить росіянин без автомата, і ми вирішили його взяти. Той навіть не чинив опір, почав пояснювати, що шукав тіло командира, щоб забрати рацію. Сам років 40, із російської глибинки.
Коли ми брали його, я попередив – якщо скажеш, що в тебе є зі зброї, передамо далі так як є, просто зв’язаного. Він відповів, що нічого не має, але при обшуку я знайшов у кишені ніж. Полонений отримав за брехню легкого потиличника, а далі ми передали його в тил, - розповідає головний сержант взводу.
Під час боїв Фокс кілька разів отримав поранення – в спину, плече і голову. – Найнебезпечніше поранення було в голову, скоріше за все – від мінометної міни. Один осколок влучив у шолом, а другий (розміром як великий палець) залетів під шолом, черконув голову й застряг у шоломі з внутрішнього боку.
"Можна сказати, що мені дуже пощастило. Коли мене привезли в стабпункт і зняли шолом, усе було в крові, хоча гарячий шматок металу припік рану, тому кров не йшла інтенсивно. Я зберіг той осколок, хотів навіть переплавити його на якусь символічну прикрасу…
Ми довго перебуваємо в обмеженому просторі й під постійною небезпекою. Час від часу я бесідую зі своїми бійцями – розпитую про мирне життя, родичів, захоплення… Треба, щоб людина виговорилася, тоді їй стає трохи легше.
Коли є можливість, займаюся легкою фізкультурою, виконую вправи з броніком, щоб м’язи не атрофувалися.
Що найважче на позиціях? Одне на інше накладається – закритий простір, постійна небезпека, відсутність зв’язку з рідними, переживання за людей, - ділиться стриєць.
Під час відпусток і реабілітації після поранення Фокс кілька разів побував дома. Бачив здорових чоловіків, котрі не хочуть іти в ЗСУ й ховаються.
– Один із таких мій сусід. Зустрів його якось, він почав розпитувати, коли все це закінчиться. Я відповів, що без його участі війна не закінчиться. І дав пораду навчити поводженню зі зброєю своїх дітей. Бо якщо не хоче воювати він, то доведеться їм, - зазначає Фокс.
Фото: Закарпатський ОТЦК та СП