Цю історію ми записали від колишньої мешканки села Копані – пані Лідії. Вона про початок великої повномасштабної війни. Про майже місяць життя в окупації. І про нелегкий виїзд з неї, сповнений ризиками та небезпекою. Єдине, на прохання нашої героїні, ми не вказуємо її прізвище. А почнемо ж, звісно, із короткої біографії…


Молодість та роки життя до повномасштабного вторгнення

Народилася пані Лідія на Луганщині, у селі Червона Попівка, що неподалік Кремінної. Закінчила Луганський державний педагогічний інститут ім. Тараса Шевченка (Прим.ред.: на той час Ворошиловградський державний педагогічний інститут ім. Тараса Шевченка). Мріяла залишитися на малій батьківщині і працювати в інтернаті для дітей, що страждають на захворювання легень.  Але сталося так, що за розподілом опинилася у Запорізькій області.
Доленосним виявився той збіг, що коли студенти тягнули жереб, юній Лідії випав Бердянський район. Але саме туди дуже хотіла потрапити одногрупниця із грецьким корінням – Олена, аби бути ближче до моря та Маріуполя. Тож дівчата обмінялися обраними районами. І наша героїня потрапила до Оріхівського, де і зустріла свою долю – чоловіка Володимира.
У Копанівській ЗОШ пані Лідія вчителювала 27 з половиною років, де викладала біологію, географію та німецьку. Усі ці роки будували та створювали затишок у оселі, виховували доньку, яка згодом створила вже й власну сім’ю. Життя у родині було цілком щасливим, поки не почалося повномасштабне вторгнення…

Війна

За волею долі, 24 лютого пані Лідія перебувала разом зі своїм чоловіком у Києві. Їхня донька Юлія приїхала з Чехії, аби владнати питання із візою у посольстві. І вже ввечері 23 лютого родина вирушила із рідних Копанів до столиці. 
Дорогою їх дивувало те, що із Києва їде велика кількість автівок, а ось до міста не їде майже ніхто. До Хрещатика, неподалік якого знаходилося посольство, вони дісталися рано, не було ще навіть сьомої години ранку. Але вже на місці з’ясувалося, що напередодні усіх працівників було евакуйовано. 
Почали телефонувати рідні з Оріхова, повідомили, що почалася війна. Потім був дзвінок від двоюрідної сестри із Харкова, яка сповістила про обстріли і те, що ховається у підвалі.

«До сих пір пам’ятаю цей дзвінок. Ми сіли до машини. Спочатку не могли нічого зрозуміти. Почали вити сирени, сповіщаючи про повітряну тривогу. Ми вирішили виїздити зі столиці. Було відчуття паніки, шоку. В сторону Борисполя транспорт рухався в чотири ряди, були цілі колони. На автозаправках вишукувалися величезні черги. Все гуділо», – згадує наша героїня. 


Тим часом почалися обстріли Запоріжжя в районі аеродрому. По дорозі додому із обласного центру все частіше потрапляли на очі автівки із донецькими номерами, що свідчило: люди їдуть подалі від небезпеки. 
«У Копані ми їхали разом із донькою. На той момент ми думали, що будуть обстріли лише великих міст. А у маленькому селі нам буде спокійніше. Міркували так: наш населений пункт заходить у «глухий кут», там немає траси. Якщо йти на Оріхів, то через Роботине. Якщо на Василівку – через Мирне. Ми не думали, що окупанти прийдуть до нас. Але вони прийшли…»,  – пояснює пані Лідія. 

Окупація

2 березня у Копанях зникло світло, тож люди не знали ані новин, ані якої інформації про рідних. А вже 3 березня, близько 11 години дня, до села увійшли ворожі окупаційні війська. «По нашій вулиці їхали танки, все гуло, тремтіло. Вони проїхали і закріпилися на верхній вулиці, вбік Оріхова», – розповідає про той період жінка. 
А потім згадує про перший приліт на їхню вулиці: «4 березня, години о сьомій-восьмій вечора ми лягли спати, оскільки світла не було. І тут якраз розпочався обстріл. Снаряд влучив через три хати, поблизу домівки, де мешкала мама мого чоловіка – Тетяна Федорівна. Від вибухової хвилі у нашому будинку вилетіло вікно, порозчинялися двері. Було дуже сильне зарево. У мене склалося таке враження, що дах ніби зірвало зі стіни і поставило назад. Мене аж заглушило, нічого не було чути. 
Спочатку ми не могли навіть вийти. А потім, опанувавши себе, одразу ж спустилися до підвалу. На вулиці ми побачили величезне зарево від пожежі, що здійнялася внаслідок прильоту. А вже на ранок змогли роздивитися як постраждали наша та  сусідські домівки».

«З 4 березня почалося справжнє жахіття: росіяни їздили, ставали неподалік від нас, стріляли із «градів». Ми ховалися до підвалу. Потім рахували, коли прилетить у відповідь. На  даху будинку культури сидів снайпер. І коли нам потрібно було виходити з домівки, ми обережно йшли попід стіночкою… У підвалі ночували більше місяця. Також до нас приходила мама мого чоловіка. Облаштували там все, щоб можна було лежати. Позносили ліхтарики,  свічки», – продовжує пані Лідія. 

«Було страшно, коли окупанти почали ходити селом, заходити у двори зі зброєю. Почувалися тут господарями. Серед них були і росіяни, і кадирівці, і буряти. Вишукували, забирали у людей телефони та сім-карти, брали продукти, які хотіли. Ми дістали свої старі кнопкові телефони, а нові закопали, щоб вороги не бачили ані фото, ані якої іншої особистої інформації. Усі сиділи вдома, жінки взагалі старалися не виходити на вулицю».
На щастя, за той період, що жінка перебувала в окупації, ніхто із її односельчан не постраждав від окупантів фізично. Не було чути, що когось забрали, позбавили волі, побили чи закатували. Що відбувається із цивільним населенням в окупованих Копанях наразі – невідомо, адже зв’язку ні з ким немає. 
Родина довго вагалася чи виїздити їм у більш безпечне місце. Проте бажання вивезти доньку, яка категорично відмовлялася їхати без батьків, взяло верх. 

Шлях з окупації

«7 квітня виїздили ми втрьох: я, чоловік та донька. Також з нами виїздили односельчани, друзі та родичі. Близько 5-6 автівок загалом. Старалися сідати так, щоб в одному авто було менше чоловіків і більше жінок. Їхали гуськом, один за одним», – ділиться спогадами наша героїня. «Виїжджати в сторону Оріхова окупанти не дозволяли. Близько 7 години ранку ми виїхали до Чистопілля, росіяни його якраз об’їхали, не заходили туди. На той момент люди там жили нормально. Потім їхали по селу Покровське (Прим.ред.: колишнє Жовтневе), якраз на трасу Василівка-Токмак. Нас зупинили на блок-посту росіян, почали перевіряти автівку та речі. Казали нам: «Почему вы едете?  Вы потерпели б до 9 мая. Мы вас освободим!»  Вони злилися, що люди виїжджають…»
Після того, до кільця Василівки, копанівці минули іще 8 блок-постів росіян. «Мені запам’яталося за один блокпост. Нас зупинили, але вийти ми не могли, бо поряд лежали міни вздовж узбіччя. А понад трасою окупанти рили окопи. У нас забрали паспорти на перевірку. Почали трясти сумки, все перевіряти. А речей ми майже не взяли. Сподівалися, що скоро повернемося додому. Навіть із документів мали з собою лише паспорти: ані дипломів, ані паперів на будинок чи медичних довідок. Окупанти хотіли знайти гроші, щось цінне, але єдине, що змогли забрати – це цигарки у чоловіка», – продовжує розповідь пані Лідія. 

«Потім був блок-пост біля посадки. Нас теж зупинили, перевіряли документи. Дивимось, а в посадці самій блистять натягнуті розтяжки. Поки не доїхали до Василівки, з машини було вийти неможливо: на узбіччях міни, в посадках – розтяжки. А коли доїхали до Василівки і спустилися нижче, там був останній блок-пост, де нас перевіряли. До нас додалися інші колони автівок, автобуси з дітьми. Ми виїхали на трасу, а окупанти почали стріляти вслід, по полю».


Коли мешканці Копанів разом із колоною інших автівок дісталися села Кам’янське і піднялися наверх, там їх нарешті зустріли наші військові. Попередили не виходити з машин, бо почався обстріл. Це була сіра зона. Довкола стояли пошкоджені та порозбивані будинки. 
Потім приїхали поліцейські для супроводу. Також одразу попередили: їхати на межі сил, не відставати, якщо якась із автівок відстане – повертатися за нею не будуть. За кермом весь час був Володимир – чоловік нашої героїні. «Ми їхали, а по узбіччях стояли побиті машини, з асфальту стирчали застряглі снаряди. Це було так моторошно…Оособливо, коли чулися вибухи», – з сумом у голосі пригадує жінка. 
Всі доїхали нормально, не постраждали. Спочатку до Олександрівки, потім дісталися Запоріжжя. Загалом виїзд із окупації зайняв близько 8 годин. За цей час окупанти вже встигли похазяйнувати у будинку родини із Копанів та повантажити усі цінні речі. Про це вони дізналися згодом, коли отримали дзвінок від односельчан. 
«Я ще закрила будинок на ключ. Сподівалися, повернемося. Якби знала, що їду назавжди, забрала б мамині вишивки, рушники. Це пам’ять про неї. Добре, що хоч забрали фотографії. Донька як відчувала щось і запропонувала забрати цілу сумку зі світлинами. Чомусь нові чобітки я залишила вдома, поїхала в старих. І в легкій курточці. Постійно було холодно. А до того ще намерзлася в підвалі», – розповідає пані Лідія. 
Перші два дні родина нашої героїні провела у Запоріжжі. Потім вдалося вивезти доньку до кордону з Польщею. Після чого чоловік із жінкою, з уже спокійним серцем, виїхали до рідні у Волинську область, де перебувають і дотепер. 

Період адаптації

«На новому місці все дуже добре. Тут тихо, спокійно. Добрі, привітні люди, сусіди. Нас радо зустріли, прихистили. Тільки все одно хочеться додому… Туди тягне. Будинку у нас вже немає. Ще коли ми були вдома, окупанти там усе мінували, особливо біля трансформатора,  – продовжує розповідь жінка.  – А наприкінці квітня 2023 року, через рік після нас, із окупації виїхала моя свекруха – Тетяна Федорівна. Її змогли вивезти через Бердянськ та росію. Приїхала вона у дуже  важкому стані, з низьким гемоглобіном та провалами у пам’яті. Багато натерпілася за той час. Ми одразу взялися за її лікування. Зараз моїй свекрусі 86 років і вона мешкає неподалік із меншим сином».
Ділиться вона і радісними звістками: «Того року, у серпні народилася наша онучка Емілія. Це наша радість! Я їздила тоді до Чехії на місяць аби провідати родину доньки. Зараз добре, що є технології, тож постійно бачимось по відеозв’язку. Як ми зараз жартуємо: так, ми залишилися безхатьками, але живі та здорові! І це головне».
Зауважує пані Лідія і про те, що від тривоги та інших галасних, несподіваних звуків їй все ще стає не по собі.

«Хто б міг подумати, що усе так станеться… Хоча всі ми мали насторожитися ще у 2014 році і розуміти, що путін не зупиниться. Росіяни отуманені своєю пропагандою. Дуже шкода, що гинуть наші хлопці, наші Захисники…»,  – з журбою у голосі закінчує свою розповідь жінка. 


Капітоліна Будняк
Фото згенероване штучним інтелектом