Дитина на тлі війни – біль, що ятрить серце. Зраненими Другою світовою, пішли у засвіти та доживають свій вік старенькі,  котрі дітьми разом з дорослими бідували в 40-50 роках. «Ніколи знову!» - було найсвятішим бажанням українців, які пізнали війну - ту, не з кіно і книжок. Та підступний ворог не спав і готував нове випробування, у жерлі якого знову опинилися й діти. Ця розповідь про те, як незламне місто Оріхів, горда частинка прифронтового Запоріжжя, рятує від кривавої агресії дитинство – маленьких хлопчиків і дівчаток, які уже й так обділені долею та опинилися в складних життєвих обставинах.

Під крилом Оріхівського Центру 

…Надійним прихистком для дітей, котрі вже пізнали гіркоту дитинства через батьків, які залишають  напризволяще своїх кровинок, більше двадцяти років поспіль є  комунальний заклад «Оріхівський  обласний центр соціально – психологічної реабілітації дітей» Запорізької обласної ради. Сюди вони потрапляють з усієї області і перебувають у комфорті, теплі й турботі.

Зі слів директора Центру - Антоніни Пермякової, роботу закладу  до березня 2022 року забезпечувало біля п’ятдесяти працівників : вихователі, помічники вихователів, психологи, нічні чергові, кухарі, прибиральники, медичні сестри, лікар та інші працівники, які здійснювали материнський догляд, психологічний, медичний, юридичний супровід кожної дитини. Більше десяти років на посаді директора Центру працює Антоніна Станіславівна Пермякова, яка має нелегку місію – прийняти дитя з неблагонадійного середовища – голодне, заплакане, яке світу білого не бачило, і прокласти йому дорогу до життя, яким воно має бути у щасливому дитинстві,  залучивши до роботи  фахівців свого закладу. Тобто, знайти хороше сімейне оточення: родину надійних опікунів, які подбають, можливо, усиновлять, адже пріоритетними залишаються сімейні форми виховання.  «Тимчасові» діти міцно забирають назавжди серце пані Антоніни в свої замурзані долоньки і кожен знаходить там собі промінчик любові.  У закладі було створено систему роботи  та гарну матеріальну базу.
Початок 2022 року - яскраві зимові свята, проведені для дітей, змістовні заняття до Дня снігу, засідання клубу «Глобус», де йшлося про тварин-гігантів, різноманітні корекційні заняття з арт-терапії, рухової та пісочної терапії. До Всесвітнього дня читання вголос, яке щорічно відзначається третього лютого, у Центрі відкрили бібліотеку вільного доступу, яка була наповнена змістовними енциклопедіями та іншими книгами. Кожну книгу можна було будь-якій дитині взяти з полиці, присісти на зручний диван та роздивитися. Останнє свято, яке провели у Центрі — День єдності, 16 лютого 2022 року. У залі зібралися всі працівники, які були на зміні, співали Гімн, діти прочитали вірші про єдність, зробили фото, наче розуміли, що відбувається щось недобре з Україною… 21 століття - центр Європи і війна! 

Біда підступала

Директор закладу розповіла, що 24 лютого - 3 березня 2022 року був тим критичним тижнем, коли всі розуміли, що почалася війна, бо вже було чутно далекі вибухи за містом, але всі щиро вірили, що це ненадовго, максимум тижнів на два. «Заклад знаходився при в’їзді в місто, біля  автовокзалу, тому ми добре бачили, що з’явилися військові та  місцеві жителі, чоловіки, які почали зводити захисні споруди. Попри санітарні норми, про які вже ніхто не думав, допомагали військовим готувати їжу на нашій кухні. Довелося віддати старі двері та матраци на обладнання позицій для захисту, які утворювали за містом. Розум не хотів сприймати, що треба буде прийняти рішення про евакуацію дітей закладу, а їх станом на 24 лютого було 41, це повна потужність.
Небезпека невідворотно насувалася на мирний і затишний Оріхів. З підвалу Центру дітей перемістили до підвалу найближчої місцевої школи, де разом з нами були і місцеві жителі з найближчих будинків. Наші кухарі, хоч було вже небезпечно, ще готували їжу в закладі, а носили в каструлях до підвалу, щоб тричі нагодувати дітей. В таких умовах умивали дітей, змінювали їм нижню білизну».

Зі слізьми в дорогу!

І ось той момент, коли прийняли рішення - покинути рідне місто. Волонтер та капелан Геннадій Мохненко, який вже евакуював свій заклад з Маріуполя, разом із своїми побратимами надавали допомогу всім, хто її потребував уже далеко від свого міста. З їх слів, вже окуповане місто Пологи і вони переконували директора, що слід виїжджати.. Ці люди запропонували свою допомогу та транспорт. Дорослі і діти були злякані і розгублені. В дорогу…  
 Розповідає пані Антоніна: «Чорний день у лютому  розколов наше життя навпіл : позаду залишилося щастя та спокій, чекала невідомість, страх і біль. У мене ці почуття помножувалися на кількість дітей, за яких відповідаю. 4 березня 22 року разом із 41 дитиною вирушила в путь.  Було зрозуміло: російська агресія буде жорстокою і немилосердною, потрібно рятувати дітей. Доїхали до Запоріжжя, його впізнати було неможливо за кількістю транспорту та людей. Патрульні з обласного управління поліції взяли нас під свій супровід та «провели» нашу колону до місця ночівлі в одному з інтернатів. Перша тривога - всі спустилися в підвал, діти заснули на матрацах,  розкладених на підлозі. 

Евакуація: шлях за кордон

Дорога була складна: на залізничному вокзалі Запоріжжя тисячі людей злилися в одне бурхливе море в єдиному прагненні – виїхати! Частина області вже була окупована ворогом, було чутно вибухи, розпочався наш шлях в невідомість. Евакопотяг був переповнений жінками й дітьми, в кожному купе збилися по 13-15 дітей. Ледве рушили, бо було багато охочих їхати, а місць вже не було. Діти  були стомлені, вередували, у вагоні було темно і душно, бракувало води та їжі.  Здавалося, що  все це відбувається не з нами. На ранок із їжі вже залишилося по маленькому шматочку хліба і по четвертій частинці вареного яйця на кожного. Діти просили водички, а її не було, бо поїзд зняли із запасу і не встигли поповнити водою. Я просила дітей терпіти, але як це можна було пояснити, коли найменшій дитині було чотири рочки, іншим від 6 до 14, найстаршій – сімнадцять. 

Кінцева зупинка потяга через добу у Львові. Народу  на вокзалі, як плав пливе, такого досі не бачила. В очах – сльози і жах, всі поспішали. Я дуже боялась розгубити дітей, але вони були слухняними й організованими. Наказала їм не зводити очей з моєї блакитної шапки, взяла найменшенького за руку і ми побігли через натовп до автобуса Червоного Хреста, який ще треба було знайти в цьому людському морі. В цей день всі п’ять таких, як ми Центрів, приїхали до Львова, щоб далі рухатися  щляхом за кордон. Той, хто був у ці дні у Запоріжжі чи Львові, зможе згадати цю кількість людей. Заповнений вщерть жінками й дітьми, автобус   повіз нас до українсько – польського кордону. Ми їхали в нескінченній колоні легкових та вантажних автівок. Така ж нескінченна вервечка їхала нам назустріч:  поляки вже везли українцям допомогу. З колони виїхати було неможливо, бо дуже щільно їхав транспорт .
Незабутні враження від кордону: знову море людей, які у прагненні безпеки, тікають з рідної землі. Друга година ночі, ми заїхали на пропускний пункт для процедури перевірки документів. Бачимо «швидку», яка не може навіть проїхати через суцільний людський натовп, бо багатьом ставало зле. На хвилину водій відчинив двері автобуса серед натовпу,  бо було душно, і враз на сходинці з’явилося четверо. Зрозуміла трохи згодом, що це родина з Харкова: бабуся, мама та двоє дівчат-підлітків. Дівчатка прошепотіли, що мама збожеволіла від вибухів  і вони їдуть з нею у безпечне місце.
На ранок наша перша зупинка вже у  Республіці Польща. Нас приязно зустріли у місті Сталева Воля, це був величезний спортивний манеж, переобладнаний для евакуйованих з України, з розкладачками та постіллю, тут нагодували дітей, допомогли прийняти душ, змінили  одяг на чистий та розподіляли по інших містах. Наша група була надто велика, щоб швидко знайти приміщення. Нарешті воно знайшлося, треба було їхати ще сім годин автобусом. Для супроводу мені надали  стража пожежного. Далі шлях пролягав углиб країни. Нашу велику групу погодилось прийняти Нижньосілезьке воєводство, де воєводою Ярослав Обремскі. Попри другу годину ночі, нас чекали працівники  дитячого будинку відпочинку в Барді». 

У Барді, як удома

Можна лише уявити стан Антоніни Станіславівни, яка самотужки провела малих тією пекельною дорогою, коли  нарешті діти були скупані та переодягнені. Порахувала і подумки перехрестилася - усі тут, живі - здорові. Обійми з польськими незнайомими благодійниками  - директором закладу Мареком Ващуком, його колегами були щирими. Подяка – зі слізьми. 
Дітям  підготували затишні кімнати на чотири ліжечка, чисту постіль та засоби гігієни, душові й туалет. Персонал на чолі з паном  директором співчутливо поставився до українських діток, робили все, щоб їм було комфортно. Цьому передувала потужна робота  організаторів.

Згадує пан Марек Ващук:  «Ми зі старостою Романом Фестером, попередньо обговорили приїзд дітей. Терміни на підготовку були стислі, то хвилювалися. Переглянувши ресурси, потрібні для задоволення нагальних потреб біженців, ми взялися гарно допомогти дітям, які постраждали від війни. За кілька годин 3 березня 2022 року в дитячому будинку відпочинку в Барді все змінилося з неймовірною швидкістю. А  шостого березня пізнього вечора ми зустрічали оріхівських діток. Кількох десятків малечі супроводжувала лише одна опікунка, пані Антоніна Пермякова. Ця надзвичайно смілива і відповідальна жінка подолала з дітьми більше тисячі кілометрів нелегкої дороги і кордони, щоб врятувати, відвести від біди маленьких українських дітей. Це вияв мужності директора, високої відповідальності і любові до своїх підопічних. Раніше цей  будинок у Барді був місцем дитячих екскурсій, дозвілля. Тепер він оживав для українських дітей. Ми були раді прислужитися такій благородній місії. Як завжди у великій справі, були й труднощі. Але гуртом  ми це зробили!». 

Люди з великими серцями

Згадує пані  Марта Пташинська, голова Асоціації соціальної інтеграції «Бартська позитивка»:  «Пані Марто, потребую твоєї допомоги», - пролунало одного дня у слухавці.  Мені телефонував директор дитячого будинку Марек Ващук. Його голос звучав драматично, і я не гаяла часу. Онлайн-звернення до громади, дзвінки до волонтерів, підняла знайомих і друзів, бо стосувалося живого і болючого – приїзду маленьких дітей з України, яку мордує ворог. 
Люди враз відгукнулися, напрочуд швидко зібрали необхідні речі, і за кілька годин наша автівка,   завантажена речами першої необхідності, одягом, іграшками,  солодощами, рушниками, милом, зубною пастою, стояла біля будинку відпочинку. 

Ми з нетерпінням їх чекали, зраділи, що діти нарешті прибули - втомлені, налякані. Пізніше почали знайомитися, гуртом ходити на прогулянки, бавилися на дитячому майданчику. Незабутнім став великий український Сніданок. Незабаром приїхали інші діти з різних куточків України. Відігрілися серцями, відчули себе у безпеці, радісно було бачити, як вони почали посміхатися та бавитися. Тішуся, що завдяки людям з великими серцями ми могли замінити цим людям дім. Я переконана, що вони згадуватимуть нас з доброю посмішкою».

Естафетою добра і людяності пані Антоніна називає ставлення до знедолених оріхівських дітей зовсім незнайомих людей з різних країн. 
Від Ремігіуша Пійди, який мешкає у Барді, про українських малих переселенців дізналися його родичі, подружжя Стефанських – Анна і Дін, які мешкають в американському місті Вісконсині. Жодні відстані не стали на перешкоді благородству. «Ми з Діном  не могли стояти осторонь, - каже Анна. -  Згуртували друзів, колег по роботі, сусідів, об’єднувалися один по одному, в геометричній прогресії. Ми зібрали гроші, надіслали їх на користь польського закладу для дітей – переселенців. Віддавали не лише гроші, а тепло своїх сердець. Наша пожертва була використана для навчання, соціальної та емоційної підтримки та терапії дітей, надані комп’ютери, адже діти продовжували навчатися дистанційно з Україною. Через рік ми відвідали Бардо і особисто познайомилися з тими, хто в тяжкий час рятує дітей. Маємо багато добрих друзів. Переконані, що діти зараз – головний ресурс, зокрема, в Україні».

На кошти Анни та Діна у дитячому будинку було облаштовано  терапевтичну кімнату для дітей з особливими потребами, адже там були ще діти Черкаського інтернату. Важко переоцінити таке надбання для поліпшення стану здоров’я таких дітей. Марек Ващук констатував, що одразу по приїзду діти були сумні й розгублені, навіть налякані, замкнути в собі. Відколи вони тут перебували, зовсім змінилися дитячі очі. « Пригадую, коли одного разу завили сирени добровільної пожежної дружини, оченята однієї з вихованок були  наповнені переляком, жахом, емоції були настільки сильними, такими справжніми. Тепер діти посміхаються, граються, навчаються, безпечно почуваються навіть під час тих пожежних сирен. Але нічого не відбувається саме собою, це наша спільна праця, щоб вони були щасливими».
Комунальний заклад «Оріхівський обласний  центр соціально – психологічної реабілітації дітей» ЗОР перебував у польських друзів понад два роки. Вихованці шкільного віку у дитячому будинку відпочинку   навчалися онлайн, виховним традиціям не зраджували: проводилися свята та заходи силами працівників, які згодом були прийняті на роботу.

Усі, хто спілкувався з цими дітьми, бачили, як вони невпізнанно змінилися, стали розкуті, знають і можуть розповісти все про себе,  з ними багато розмовляють. Зокрема,  за словами директора Центру Антоніни Станіславівни, багато бесід стосується можливого перебування в родині – як знайомитися, поводитися в новій сім’ї, адже їм доведеться зустріти людей, які стануть їхніми прийомними батьками, опікунами. Діти доброзичливі, їм подобається, що їх чують, говорять з ними вільно, відкрито. 

Дитячими вустами

Ось які польські враження залишилися у дітей:
Єва: «Коли почалася війна, нас з колективом привезли до Польщі. Ми раділи, що ми у безпеці, і тут не стріляють. Оселилися в чудовому будинку,  прийняли нас гостинно, з перших годин ми відчули дуже щиру турботу. А як приємно було після важкої дороги викупатися в теплій водичці, смачно повечеряти і пірнути у м’яку постіль!  Це було фантастично! Так само цікаво проходив кожен наш день. Дякуємо всім за турботу, особливо пану Мареку за гостинність, постіль, одяг. Приємно до сліз.  А кухарям вдячні, що смачно нас годували. Усім -  за тепле і прихильне до нас ставлення». 

Анастасія: «Моє життя дуже змінилося після того, як ворог вторгся в Україну. Було дуже страшно, ми не знали, як буде далі. На щастя, нас евакуювали у Польщу. Спочатку я була розгублена і було  страшно. Але там нас люди дуже добре зустріли. Вони були чужими, але такими добрими, жаліли нас, у всьому допомагали і ставились, як до своїх дітей. Хотіли, щоб у будинку, де ми мешкали, ми мали всі умови, і не тільки відпочивали, але й навчалися, пізнавали багато нового. Нам надали клас з комп’ютерами і мали змогу ними користуватися. У мене була затишна гарна кімната з красивими меблями, одяг,  постіль. Нас оглядав лікар, перевірив стан нашого здоров’я. сказали, що він наш сімейний. У нас з’явилися вихователі з інших куточків України, яких запросила на роботу директор, вони теж були переселенці, добрі і привітні. Сумувала за рідною домівкою, але тут я почувалася добре». 
Росіяна: «Я буду це завжди пам’ятати. Як на кордоні стояли шість годин. Довгу дорогу, коли втомилася.  «Приїхали до Польщі!», - це були перші слова, які почула, коли вийшли з автобуса. У Барді нас дуже тепло прийняли, люди були такими щирими, що хотілося плакати. Тут красиво, затишно, спокійно та тихо. До нас добре ставляться працівники. Щоб нам було комфортно, всі стараються. Я всім вдячна, низький уклін  вихователям, я відчула тепло їхніх сердець».

У гостинному Тлумачі

Після більш як дворічного перебування в Польщі, пані Антоніна з вихованцями повернулися в Україну. Шлях повернення теж був нелегкий. «І знову нам допомагала начальник Запорізької обласної служби у справах дітей Антоніна Матвєєва та вся команда обласної служби в оформленні необхідних документів для повернення, - каже директор. - Залишатися в Запоріжжі, яке нещадно обстрілює ворог, було небезпечно, тому наступним пунктом евакуації стало районне місто Тлумач Івано-Франківської області. Погоджувала повернення дітей Національна соціальна сервісна служба, було підготовлено план, я побувала в Івано-Франківську та Тлумачі, уклала угоди на оренду приміщення  з обласною радою, угоди на електро-, водо-, теплопостачання. Вдячна відповідальним посадовим особам Тлумацької  міської ради, районного відділу поліції , територіального підрозділу ДСНС, служби у справах дітей області та місцевої громади Тлумача  за принциповий та відповідальний підхід у підписанні Акту про готовність та безпечність будівлі. Остаточне рішення щодо нашого повернення приймав Голова Запорізької державної адміністрації, начальник обласної військової адміністрації Іван Федоров. 
У Тлумач  ми приїхали 1 липня 2024 року. Не вірилося, що повертаємося. Мала  листа Генерального консула України у Вроцлаві Юрія Токаря з проханням у сприянні перетину кордону. З віце - консулом Сніжаною Сайченко  були у постійному контакті у Польщі з проблем, які виникали   аж до моменту перетину кордону в Україну. І ось нас вже чекає патрульний автомобіль поліції, щоб супроводити Львівською областю, потім наш автобус супроводжували поліцейські Івано-Франківщини».

У кожного з дітей починалася нова життєва дорога -  з’явилися варіанти влаштування дітей у прийомні сім’ї, до опікунів. Внаслідок  проведеної роботи зі  службами у справах дітей,  майже всі діти по прибуттю в Україну були влаштовані . Наприклад, прийомна родина  Дмітрієвих з Оріхова,  яка також   перемістилася до Івано-Франківської області, взяла трьох дітей, а до війни вже мала  вихованців. Загалом протягом 2024 року у Центр прибувало 54 дитини. Упродовж  2024 - 2025 року  влаштували до дитячих будинків сімейного типу 22 дитини, до сімей родичів - дев’ять, 11 діток повернулося до біологічних  батьків, які стали на праведний шлях, дев’ятеро мають опікунів, одна дівчинка усиновлена, троє виховуються у прийомній родині. Була ще одна група з Центрів Мелітополя та с. Мирне - 25 дітей, які також перебували в Польщі, але закінчивши, 9 клас вирішили здобувати робітничі професії у містах Івано-Франківськ та Чернівці. Допомогли їм влаштуватися на навчання.

«Минув вже рік, як заклад у Тлумачі, - каже пані Антоніна. - Знову не від гарного життя   поповнюється наш гурт: прибуло більше двадцяти дітей з різних куточків Запорізької області. Працюю з їх особовими справами:  діти голодували, залишалися бездоглядними, хворіли, з народження не спали у чистому ліжечку, не навчалися. Для усіх категорій маємо одне означення – перебувають у складних життєвих  обставинах. Наша місія - повернути їм дитинство у щасливому розумінні. 

Тут, у Тлумачі, за сприяння місцевої та обласних Запорізької та Івано-франківської  адміністрацій  облаштували гарні умови проживання, у дітей  п’ятиразове харчування, особисті засоби гігієни. Школярі відвідують Тлумацький ліцей №1. Укладено декларації на обслуговування сімейним лікарем місцевої лікарні. Заняття, екскурсії, ігри, забави, щирі розмови за короткий термін роблять диво: наші вихованці оживають, дивляться на світ радісними оченятами. Щастя, що вони не бачили справжньої війни.

За долею кожної дитини стоїть дорослий – мудрий, який уміє чути, зрозуміти, співпереживати. На шляху запорізьких дітей, обділених щасливим дитинством і обпалених війною, зустрілося багато таких добрих людей в  Україні і за кордоном. Доземний уклін і щира дяка всім, хто був з нами на цій дорозі».
Слова безмежної вдячності пані Антоніна висловлює  і своїй родині - за мудрість, уміння співпереживати та чекати. 

Ганна Кліковка

Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.