Мандрівка потягом, яка в добрі часи заколисувала, обіцяла дорогою позитивні емоції, спогади, чекання приємних зустрічей, зараз перетворилася на вузол тривог. Їдемо. Неспокій у нашому вагоні поселився, здається, з перших хвилин, відколи рушили з перону. Він витав у повітрі, у тихих розмовах випадкових попутників, яких одразу об’єднала спільна мета – дістатися місця призначення без карколомних пригод, якими кишіли форуми вже бувалих пасажирів. Напливало надвечір’я, проте майже ніхто не поспішав звивати кубельця і поринати в мандрівну дрімоту. Люди немов чекали команди полишати вагон і пірнати в невідомість. Тримали при собі невеликі сумки з документами, - про це заздалегідь попередила провідниця. Думали, як не травмуватися на східцях і не завершити поїздку травматологією.
Проте, потяг набирав швидкість, загроза можливої евакуації поволі відступала, розмірений стукіт коліс розслабляв. Вмощувалися, знайомилися. У купе нас четверо.
- Жіночко, візьміть персиків, вони миті, - дівчина, котра сиділа поруч зі мною, назвалася Олею, простягла пакетик з фруктами іще одній нашій попутниці, яка зігнулася над столиком, тримаючись за костур, – ви може ляжете, давайте, я допоможу постелити.
- Не варто, іще рано, а раптом зараз тривога, - різким голосом обізвалася іще одна пасажирка, жінка середнього віку. – І персиків не треба, мати може не встигнути до туалету, - додала роздратовано. А ми здивувалися – то вони рідні?!
Старенька розгублено озирнулася, немов наперед вибачаючись за те, що з нею може трапитися, нижче схилила голову. Дочка дістала телефон і не відривалася від нього майже до Дніпра. Під час зупинки вона вийшла на перон, і Оля спробувала заговорити з бабусею. Та тихенько сказала, що їдуть до Львова, там Ярина, так звати дочку, передасть матір братові, а сама поїде далі, у Польщу. Розповідала старенька тихо, вона нарешті лежала на полиці, але з усього видно, кожен рух їй давався нелегко, тому завмерла, як підбита пташка.
- Заважаю я їй, діти, - почули ми. – Довго живу. А вона ж іще не стара, може без мене б життя влаштувала. Ми жили у селі, все своє було, а тут окупація. Евакуювалися в місто, дали кімнатку в гуртожитку маленьку, і з роботою, відколи війна, у неї не складається. Сваримось. То накричить на мене, то плаче. А я ж не винна, що після двох операцій ледь пересуваюсь. Тепер до сина їду, як то там буде, не знаю, двійко дітей у них, невістка наче добра, але то поки не разом. Зажилась я на цьому світі…
…У свої 78 років (ще ж не вік глибокої старості) мати двох дорослих дітей, бабуся журиться, що стала зайвою, не рада кожній днині, все частіше задумується про відхід на вічний спочинок. На жаль, таке явище в нашому повсякденні не поодиноке. Особливо скрутно живеться батькам, які змушені полишати рідні домівки у селі, господарство, яке годувало не лише їх, але й дорослих дітей, онуків. У своїй старечій безпомічності вони опиняються залежними від своїх дорослих дітей, які не завжди їм раді, а то й відверто зривають на батьках свою злість.
…На лавочці біля гуртожитку одного із закладів освіти частенько помічаю немолоду жінку, яка відпочиває з великим рудим котиком. Тримає його, мов песика, на повідці. Якось розговорилися. Пані Марія евакуювалася з Гуляйпільщини, її рідного села вже практично немає, ворожі прильоти знищили хату, яка пам’ятала часи Махна, прахом пішло нажите добро. Найбільше жінка журиться за рушниками, які вишивала ще її бабця, з ними виходили заміж кілька поколінь жінок великої родини. А ще згадує льох, повний їстивних припасів, смачної консервації. «Тут у гуртожитку я вже три роки, - розповіла. – Усе чуже. І ми чужі. Хоча в Запоріжжі мешкають двоє моїх дітей. Дочка, троє онуків, у них квартира, правда, чоловікова. Я довго не виїздила, все відтягувала те прощання, важко далася евакуація, мало не з інсультом вивозили. Зять іще раніше натякнув, що до них не можна, у його квартирі місця усім мало, мовляв, у мене є ще син. А до сина я й сама не пішла, там заправляє невістка, вона б Мурчика на поріг не пустила б, алергія. А куди я без нього, зараз він єдиний зв’язує мене з селом. Я на дітей не тримаю образи, все для них, що могли, з покійним чоловіком зробили – годували живність, тримали худобу, щоб вивчити, щороку восени обоє приїздили за картоплею і консервацією, влітку онуків няньчили. Якби не війна, все було б інакше…»
Якби не війна. Справді, горя, якого завдає ця вселенська трагедія кожній родині, не виміряти, не осягнути. Одначе, таким виправданням нерідко люди маскують свої неправедні вчинки. Особливо, коли йдеться про стареньких батьків, які раптом виявляються зайвими, незручною перепоною до, наприклад, виїзду за кордон. Моя давня знайома, Лідія Петрівна, попрохала мене знайти оголошення про інтернат, де беруть на проживання самітніх стариків, розпитати про умови, оплату тощо, - жінка недобачає і їй важко спілкуватися. Про себе я вжахнулася, уявивши викладачку англійської, рафіновану інтелігентку, у казенних стінах притулку. Щоправда, нині є такі приватні установи з пристойним супроводом, але ж, знаючи більш ніж скромну пенсію педагога, розуміла, що то не для неї. «А як же ваша Неля?», – так і просилося запитання, бо ж знала, що пані Лідія має цілком забезпечену дочку, з якою, щоправда, вони мешкали окремо. «Вона за кордоном, - розповіла жінка. – Тепер у Швейцарії, змінила кілька країн, багато мандрує, вважає, що давно треба було виїздити, хоч світу побачить. Ви не думайте, вона хороша, телефонує, каже, що за гострої потреби може грошей прислати. Але я ж не попрошу, розумієте…»
Гірко думати, наскільки відірвана дочка від потреб своєї матері, і які з них вона вбачає «гострими», що у романтичних вояжах не здогадується про приземлене бажання старенької просто бути у своїх стінах, можливо, з доглядальницею, яку б оплачувала пані Неля зі свого зарубіжжя. І що крайня потреба для неньки вже настала, оскільки задумалась про інтернат.
Мені можуть дорікнути, мовляв, навіщо згущувати фарби, є безліч прикладів про благородство. Це так, я, наприклад, знаю родину, яка взяла з собою в евакуацію немічну стареньку сусідку, доглядали, а коли прийшов її останній час, поховали, як рідну душу. Можу почути, що зараз і молодим нелегко, у них діти. Ключове слово - «діти». Пам’ятаєте притчу? Маленький хлопчик просить тата: «Напиши мені адресу інтернату, куди ми відвезли бабусю». «Навіщо?, - дивується той. «Щоб возити тобі гостинці, коли станеш стареньким»…
Ганна Кліковка
Ілюстрація згенерована штучним інтелектом
