Людмила Вікторівна Акулова до війни була соціальним працівником у КУ «ЦНСП» Оріхівської міської ради. Має вищу освіту.
Після повномасштабного вторгнення російської армії на територію України займалася евакуацією осіб похилого віку в більш безпечні місця. Працювала в Оріхові у пункті незламності, що знаходилися у двох закладах освіти.
У грудні 2023 року перейшла на роботу в Таврійську громаду адміністратором ЦНАПу. Статус ВПО має з 2024 року.
Людмила Вікторівна – людина доброзичлива, відповідальна, чуйна до чужої біди, тому прагне вирішувати проблеми і підтримувати тих, хто потребує уваги і турботи у ці складні часи.
Саме робота допомагає жінці пережити велике горе. Мати двох синів, вона втратила їх в один день. Це сталося 12 жовтня 2025 року, коли вони поверталися додому. Ворожий дрон розбив автомобіль і обірвав їхні життя…
Старший син Дмитро Олександрович Мирошниченко народився 14 липня 1989 року. Вчився у Новопавлівській школі, потім у міській №5. Пройшов армійську службу. Повернувшись з армії, заочно закінчив Оріхівський коледж за спеціальністю технік-механік.
З жовтня 2010-го розпочав трудову діяльність у Запоріжжі в ДСНС, після реформування їхньої частини весною 2025-го перевівся до Оріхова, був пожежним-рятувальником. З відповідальністю ставився до своєї справи.
Мама розповідає:
- Діма був люблячим, турботливим сином і братом. У цивільному шлюбі прожив з коханою Мариною майже чотири роки, планували одружитися.
Йому подобалося поратися по господарству, придбав мотоблок, щоб обробляти присадибну земельну ділянку.
Був життєлюбом, мав великі плани на майбутнє…
Молодший син Олександр Олександрович Мирошниченко народився 8 липня 1993 року. Навчався у Новопавлівській школі, потім закінчив Оріхівський профліцей №33 за спеціальністю механізатор.
У 2015 році почав працювати на Придніпровській залізниці у Запоріжжі. Під час війни перевівся у с. Таврійське, був ремонтником штучних споруд Хортицької дистанційної колії ПЧ-14.
У вільний час займався ремонтом техніки — машин і мотоциклів.
Допомагав батькові на тракторі обробляти землю.
Був життєрадісним, бадьорим, ввічливим.
Людмила Вікторівна згадує:
- У 2025 році Сашко почав зустрічатися дівчиною Лізою, теж з нею мав плани на майбутнє.
Як мати, була рада за обох синів, і їхні обраниці стали для мене рідними, наче доньки. Життя наповнювалося щасливими моментами.
Брати завжди були разом, допомагали один одному, разом поралися у гаражі, ремонтуючи техніку, разом відпочивали.
Якби не клята війна, здійснилися б їхні мрії і сподівання…
Світла пам'ять Вашим синам, Людмило Вікторівно.
Втрата дітей — це невимовний, найглибший біль матері.
Хай їхні душі знайдуть спокій, а добрі спогади про них назавжди зігрівають Ваше серце.
Тамара Курочкіна
Фото надала Людмила Акулова
