З прифронтових територій нашого краю постійно евакуюють людей та тварин. Коли справа стосується життя, речі часто відходять на другий план. Але деякі з них несуть в собі не лише матеріальну, а й історичні цінність. Збереженням історичної спадщини у Запорізькій області займається історик та голова проєкту «Гуляйпільські старожитності» Сергій Звілінський. З часів повномасштабного вторгнення пан Сергій неодноразово бував і в Оріхові. Поспілкувалися з ним про його роботу та історичні особливості Оріхівщини.
Пане Сергію, розкажіть як Ви зберігаєте історичну спадщину нашого краю у час війни?
Експедиційною діяльністю ми займаємося близько 10 років. З початком повномасштабного вторгнення їздимо переважно на прифронтові території. Тому що КАБи не вибирають що нищити, вони стирають цілі села. А разом з ними і нашу історію.
Невідомий
Перш за все, наша ціль зафіксувати усні спогади місцевих мешканців-старожилів. Ми записуємо з ними інтерв’ю на диктофони та знімаємо відео. А також оцифрувати все, що тільки можливо: родинні архіви, фотокартки, вишиті рушники, сорочки, речі декоративно-прикладного мистецтва, музеї про школах та клубах, різноманітні споруди, будинки і навіть хрести та надгробки на кладовищах.
Чому так важливо зберігати саме усні спогади людей?
Усна традиція, носіями якої є люди – це найцінніше. Те, що є в людській пам’яті, не зафіксоване більше ніде. І після смерті людини воно зникає. Коли люди їдуть через війну до іншого регіону чи закордон, ми втрачаємо родинну пам’ять, яка передавалася із покоління в покоління. Втрачаємо спогади про традиції та події, які тут відбувалися. Наприклад та ж фотокартка, якщо вона не прокоментована власником, сама по собі є малоінформативною. І тільки з людськими розповідями історія оживає. Тому це основний акцент в нашій роботі.
Ви лише оцифровуєте речі? Чи також можете їх вивозити, евакуювати?
Були випадки, коли фотокартки та інші вцілілі старовинні речі нам передавали військові. Вони знаходили їх в розбитих будівлях після прильотів.
Брати будь-які речі без дозволу власників, самовільно вивозити їх ми не можемо. Але найчастіше люди самі звертаються до нас через соціальні мережі (прим.ред: сторінка у фейсбуці «Гуляйпільські старожитності») із проханням поїхати та вивезти фотоальбоми та якісь старовинні речі, що можуть бути цінними для музеїв або ж колекцій.
Також ми можемо залучати їх для виставок. Відомо, що наш край славиться різноманітними вишивками. Нещодавно у київському «Музеї Івана Гончара» відбулася виставка, на якій було представлено багато вишитих сорочок із нашого регіону. Власники надавали нам їх тимчасово. Після виставки ми повернули речі. Звісно ж, оцифрувавши їх. Адже зразки орнаментів зі старовинного одягу можна відтворити і у сучасному дизайні. Зараз такі сорочки вже шиють і вони стають дуже популярними.
А які речі є найбільш цінними?
Я б не сказав, що є речі більш цінні, або менш цінні. Це все дуже цінно, тому що це залишки життя попередніх поколінь. Наприклад, для мене найціннішою річчю є скриня 1905 року, з якою виходила заміж моя прапрабабуся Євдокія Петрівни. Я вивіз цю скриню із Гуляй Поля у 2024 році.
Скриня з Оріхова
На прохання людей, ми вивозили дуже багато скринь з Гуляйпільщини, Оріхівщини, Комишувахи. Так склалося, що саме скрині були фактично у кожній родині. Більша їх частина також була на виставці у Києві. Деякі з них, перш ніж статати музейними експонатами, пройшли процес первинної реставрації.
Розкажіть про історичні особливості прифронтового Оріхова.
Оріхів унікальний тим, що до повномасштабного вторгнення у ньому був дуже добре збережений так званий історичний ареал, тобто уся суцільна забудова: від кінця 19-го до початку 20-го століття. Його не рознесли ані за радянської влади, ані в часи Другої світової війни. Були наявні залишки архітектурної культурної спадщини менонітів. Збереглася сама забудова міста із відновленим собором та площею. Все це створювало певний шарм міста і було досить цінним зразком провінційної архітектури.
Можливо, мали якісь особливості і навколишні села?
Наприклад село Жеребець, сучасне Таврійське. Це одне із найдавніших сіл нашої області. Воно виникло на місці колишніх зимівників козацьких запорозьких козаків. Зрозуміло, що архітектура з тих часів там не збереглася. Але збереглися житлові глинобитні будинки кінця 19-го – початку 20-століття. Німецького типу, як їх називали. Вони унікальні.
с.Юрківка
В Юрківці збереглися залишки городища часів Золотої орди. А саме мечеть-могила. Але візуальних ознак вона немає, бо це археологічний об’єкт.
У Новоіванівці збереглася старовинна церква, з якої пізніше зробили млин. Це теж унікальні залишки такої сакральної архітектури, адже в 30 роках церкви у нашій місцевості переважно підривалися більшовиками.
Комишуваха також була одним із найдавніших поселень, яке виникло на місці колишніх запорозьких зимівників. Вона теж зберегла до повномасштабного вторгнення чудові зразки німецько-менонітської архітектури. А зараз все це розбивається КАБами…
Пане Сергію, що б Ви хотіли додати на завершення нашої розмови?
Завжди додаю, важливо зберігати та фіксувати історію. Це справа кожного. Як мінімум оцифрувати свої родинні архіви. Вивезти важливі родинні речі подалі від лінії зіткнення. Тому що коли після прильотів люди втрачають все, приходить усвідомлення, що не залишилося навіть жодної фотокартки…
Якщо технічної можливості оцифрувати немає, можна звертатися до нас. Ми можемо під’їхати зі сканером і оцифрувати, це все швидко робиться. Електронні копії залишаємо, як для власників, так і для себе. Оскільки маємо можливість працювати з цими матеріалами, як історики.
Це обов’язок кожного – попіклуватися про історію свого роду. Записати спогади рідних на диктофон: бабусь, дідусів. Поставити їм елементарні питання, що вони пам’ятають про свій рід, свою місцевість та традиції. Можливо, зараз вам це і не знадобиться. Але це може бути потрібно вашим дітям та наступним поколінням.
Будняк Капітоліна
Фото надані Сергієм Звілінським
