Відеоролики про евакуацію  з його участю дедалі ширяться мережею та стають все більш відомими. Він мав змогу виїхати закордон, але вирішив залишатися в Україні попри складні часи. Він не веде жодної статистики евакуйованих мешканців та не отримує грантів. Але при цьому щотижня, а то й  частіше, рятує людей від небезпеки. А ще його історія – це черговий доказ того, що волонтерство  не завжди про вдячність.   Про принципи, голос інтуїції, складнощі евакуації та неймовірні історії порятунку поспілкувалися  із засновником благодійного фонду «Сейв Маріуполь» Альбертом Колесніковим. 

- Пане Альберте, як розпочалася Ваша волонтерська діяльність? Що спонукало до цього?
- У квітні 2022 року я приїхав із Маріуполя до Запоріжжя. І практично одразу почав займатися волонтерською діяльністю. У мене була можливість виїхати закордон. Але я чітко розумів, що не зможу просто працювати та жити звичайним життям, коли в моїй країні, в моєму місті відбувається таке… Я постійно слідкував за новинами із рідного Маріуполя, бачив як його беруть в блокаду. І не міг залишатися осторонь. 


Вже в травні ми почали їздити на евакуацію із блокадного Маріуполя. Доставляли туди гуманітарну допомогу та ліки. І вивозили звідти людей. Тоді разом зі мною працювали двоє водіїв та дівчина, яка допомагала нам дистанційно: шукала де можна заправити автівку чи знайти гуманітарку.  
Потім, коли у серпні «коридор» до Маріуполя вже закрили, ми переналаштувалися на евакуацію із Донецької області. До 2025 року працювали переважно по Донеччині, оскільки там були дуже активні бойові дії. Також вивозили людей із Херсонської, Дніпропетровської та Запорізької областей. Останній рік тісно займаюся евакуацією саме у Запорізькій та Дніпропетровській областях.

- Розкажіть про людей, дотичних до евакуації, які Вам допомагають.
- Так вийшло, що зараз я займаюся цим сам. Один із водіїв став на захист і, на жаль, минулого року загинув на фронті. Інший водій припинив займатися волонтерською діяльністю. Бажаючих займатися цим небагато, тому що заробітну плату за це ми не отримуємо. Грантів на діяльність у  нас також немає.  Ця допомога вона здійснюється на власній ініціативі.

Альберт евакуює мешканок прифронтових територій

Буває, що в соціальних мережах пишуть охочі допомагати, мовляв можемо  вантажити, розвантажувати, надавати першу домедичну допомогу. Але загалом зараз я  не потребую допомоги, фізично справляюся з усім сам. Також я не хочу брати на себе відповідальність та ризикувати життями інших людей. Адже, якщо я з собою когось беру, то несу відповідальність за цю людину. А ті місця, куди я їжджу, звідти, на жаль, можна й не повернутися.

- А чи співпрацюєте Ви із іншими волонтерами, які теж займаються евакуацією?
- Так, така співпраця буває. У мене не броньована автівка і коли потрібно евакуювати сім’ї, в яких є дітки, я ніколи не ризикую і звертаюся за допомогою до інших волонтерів. Зокрема працював із Денисом Христовим на псевдо «Голландець» (прим ред.: колишній телеведучий, блогер, український волонтер та учасник Міжнародного благодійного фонду «Ми з України»), а також з Владом Маховським (прим. ред.: відомий запорізький волонтер, який займається евакуацією з 2014 року). З Владом ми тоді,  десь за п’ять заїздів, вивезли із Гуляйполя близько 80-100 людей. 

Альберт Колесніков (на фото позаду) поряд із волонтером Денисом Христовимм

- Чи є якась фінансова підтримка від небайдужих, меценатів?
- Мій благодійний фонд існує та здійснює свою діяльність за  рахунок донатів небайдужих. Дуже велику роль, яку неможливо переоцінити, відіграють у цьому саме соціальні мережі. Люди дивляться у Тік-Тоці відео із евакуацій: бачать що я роблю, як я це роблю і де. І це мотивує їх донатити. Допомагають незнайомці, українці які живуть за кордоном чи у відносно безпечних регіонах України. Останнім часом, люди донатять все менше і менше. Я вважаю, що волонтерів мають підтримувати ті, у кого для цього є можливості. Ті, хто знаходяться в тилу, мають бізнес, і у яких все добре.
Я ніколи не беру грошей від людей, яких евакуюю. Навіть на пальне. Це мій принцип. Інколи вони намагаються покласти гроші в кишені, якось віддячити. Я відмовляюся. Брати гроші у людини, яка лишає свій дім, лишає все –  це аморально. 

- Розкажіть про весь процес евакуації від «А» до «Я». Як він відбувається?
- Спочатку я отримую запит від рідних на евакуацію із прифронтової території. Зазвичай це відбувається через соціальні мережі. Або ж, якщо там є інтернет та зв’язок, напряму від самої людини, яка хоче евакуюватися. 
Буває, що я сам розміщую оголошення в групах різних прифронтових громад на фейсбуці про те, що проводжу безкоштовну евакуацію. Люди поширюють, репостять.

Альберт евакуює мешканок села Зарічне

 Після того, як отримую запит на евакуацію, я перевіряю чи не фейковий він, чи дійсно там є ця людина. Тому що  розумію:  це може бути і підставне звернення, пастка. Умовно, приїздиш, а там нікого немає, чекає на тебе тільки дрон. Це фактор безпеки.
Також я активно комунікую із ЗСУ, у мене дуже багато контактів військових з різних напрямків. Я до них звертаюся, вони мене консультують: як краще проїхати, як виїхати, чи є там взагалі люди. Навіть карта бойових дій DeepStateMap не завжди відображає актуальну інформацію і може помилятися на декілька діб. А військові безпосередньо на місцях, вони більш обізнані.
Виїжджаю. Забираю людину. Приводжу до транзитного центру для евакуйованих у Запоріжжі. Там далі їй уже допомагають з пошуком житла.
Із поселенням на перший час ніяких проблем немає. Так, не завжди є хороші умови, не всім вони підходять.  Але, на вулиці ніхто не залишається, щоб там хто не говорив, мовляв людей вивозять і покидають на вокзалі. Це все міфи.
Якщо людині є де заночувати у Запоріжжі, на неї чекає хтось з рідних, то можу відвести прямо за адресою. Якщо їй потрібно їхати далі, то теж існують різні безкоштовні програми: евакуаційний потяг, евакуаційний автобус, завдяки яким можна доїхати на захід країни. І про все це дуже добре інформують саме в транзитному інклюзивному центрі для евакуйованих. 

- А чи бували такі випадки, що людина відмовлялася від евакуації?
- Так, таке теж трапляється. Буває, що родичі звертаються, просять забрати. Приїздиш, а там людина взагалі вперше чує про евакуацію, відмовляється їхати. 
На жаль, люди не завжди розуміють наскільки це серйозно та небезпечно, що я ризикую своїм життям, коли туди їду. Дехто перебуває закордоном, або ж в безпечних регіонах України, і просто до кінця не усвідомлює ту ситуацію, яка тут відбувається, наскільки це складно провести евакуацію. Буває так, що навіть не дякують. Тому інколи таке безвідповідальне ставлення до цього. 

- Можливо, Вам вдавалося вмовити на евакуацію вже на місці?
- Так, інколи вдається. Одного разу рідня звернулася з проханням забрати бабусю з села Залізничне, що під Гуляйполем. Ми тоді якраз працювали з Денисом Христовим. Приїжджаємо, а бабуся про це навіть нічого не знає що хтось її хотів забрати, зв’язку з рідними у неї давно немає. Але ми з нею поспілкувалися, плюс від дрона побігали трішки. Потім той дрон збили. У підсумку, вона все ж передумала і поїхала з нами. 
Саме цікаве, коли ми привезли її до Запоріжжя, то ще мали купу претензій від родичів. Оскільки евакуація була більше приводом забрати документи на будинок та якісь особисті речі. А життя бабусі, як виявляється, хвилювало і не так сильно. Буває і таке.

- Шкода, що Ви стикаєтеся навіть із такою невдячністю…
- На жаль, так. Частіше, аніж хотілося б. 

- Пане Альберте, будь ласка, поділіться історією евакуації, що запам’яталася Вам найбільше.
- У мене було дуже багато евакуацій. І кожна з них по-своєму особлива. Але найбільше мені запам’яталося, коли ми евакуювали родину з Покровська у розпал активних бойових дій, коли люди звідти масово виїздили. Уявіть, четверо дорослих, четверо діток і вісім собак: дві такси, два пітбулі і їх цуценята. Плюс штук двадцять різних баулів та валіз. До цієї евакуації я також долучив евакуаційну групу «Білий ангел». У них була броньована автівка. Бо брати діток до звичайного не броньованого бусу я, звісно, не ризикував. 
Коли ми їх забирали, буквально в декількох кілометрах розпочався обстріл сусіднього мікрорайону. І ми вантажили всі речі, собак, дітей під ці звуки артобстрілу. Бус ледь витримував вагу. Але зрештою ми виїхали і довезли цю родину аж до Дніпра. Навіть з такою кількістю тварин вдалося знайти прихисток, де родину згодилися розмістити лише за оплату комунальних послуг. І, оскільки коштів у них не було, я ще навіть дав від себе 4 тисячі гривень на перший час, для оплати комунальних. 
І знаєте що саме цікаве? Що ця історія якраз про невдячність. Жінка з цієї родині потім  ще телефонувала мені, просила видалити відео про евакуацію з Тік-Току. Мовляв вона зіштовхнулася з великою критикою та хейтом через те, що так довго залишалася з дітьми під обстрілами. Також вона мала претензії щодо умов проживання, бо вони живуть в будинку не одні, а є ще й інші родини. Навіть хотіла написати на мене заяву до поліції. А яка для цього підстава? Лише те, що реальність не відповідала її очікуванням.

- Невже навіть після таких випадків Вам не хотілося припинити свою евакуаційну діяльність? 
- Мене це не демотивує. Я бачу дітей, яким  допомагаю. Я знаю, що вони не винні, і не відповідають за своїх батьків.  Плюс я частково розумію поведінку таких людей. Це війна, стрес,  невідомість… Мене демотивують зовсім інші речі.

- Які саме? 
- Те, що твориться тут, в тилу… Дехто зовсім не відчуває війни, живе зовсім іншим життям. А ще, наприклад, є організації з хорошим грантовим забезпеченням: у них броньовані автівки, якісна амуніція, детектори дронів, спеціальні системи РЕБ для виявлення ворожих сигналів та придушення електронних систем противника. У них є щомісячна зарплата, яку вони отримують як водії. І при цьому всьому вони інколи відмовляються їхати на евакуацію на гарячі напрямки.
При цьому, у мене не броньована автівка, немає РЕБ, зарплати, і я все одно їду на запити в гарячі точки. Ось це не дуже справедливо. І так, інколи мене це демотивує.

Альберт дарує взуття діткам із родин ВПО у Запоріжжі

- Чи не намагалися Ви писати грантові заявки, щоб якось полегшити свою діяльність?
- Так, одного разу. Але не вийшло отримати. Більше я не писав. Писати грантові заявки – кропітка робота, яка займає дуже багато часу. Якщо я буду займатися паперами, то просто не матиму часу рятувати людей.
У мене все конкретно: отримав заявку – знайшов можливість заправити автівку, поїхав та вивіз. Все. Бувають навіть такі ситуації,  аби відремонтувати чи заправити автівку, доводиться відкривати кредитний рахунок. Так, я потім закриваю його з донатів. Але інколи часу чекати та зволікати немає. 

- Ми з Вами говорили про випадки невдячності. А бувало так, що люди навпаки дякували від щирого серця?
- Авжеж, і такі випадки теж непоодинокі. Наприклад, вивозив я якось жінку з Кушугуму. Для мене Кушугум це взагалі доволі спокійна територія  у порівнянні з іншими населеними пунктами, куди я їжджу.  Вона мені ледь не в ноги падала,  дякувала вся в сльозах. Намагалася віддати гроші за пальне. Як Ви вже знаєте, від тих, кого евакуюю, жодні кошти я ніколи не беру принципово. 

- Чи буває так, що Ви можете відмовити на запит про евакуацію? І якщо так, чому?
- Я не їду туди, де ходить громадський транспорт, таксі, де можна виїхати самотужки. Хоч в таких населених пунктах теж проводиться евакуація, але ці запити я передаю іншим організаціям та волонтерам. Я практично завжди беру ті запити, де для людей це вже остання надія.  Там де я реально рятую людське життя, а не просто виступаю у якості перевізника. Їду  ближче до фронту, там де активний наступ, де вже літають FPV-дрони.

 

- Чи ведете Ви статистику евакуйованих?
- Я не веду ніякої статистики, нічого не рахую. Чесно кажучи, не бачу в тому ніякого сенсу. Вивіз – вивіз, значить все добре, людина у безпеці. Якби у мене був якийсь офіційний грант і була потреба звітувати, тоді певно ця статистика була б відома. А так приблизну кількість евакуацій можна підрахувати хіба що по Тік-Току. Загалом я стараюся кожну евакуацію фіксувати на фото чи відео. 
Якщо говорити конкретно по Запорізькій області, то це однозначно більше сотні евакуацій. Але все залежить не лише від кількості, а й від того в наскільки важких умовах усе відбувалося. Це не про кількість, а про якість. Інколи навіть одна евакуація може бути настільки складною та цінною, що це ніби вивести людей сорок. 

- Як часто відбувається евакуація зараз?
- По-різному. Все залежить від активності наступу противника на тих чи інших напрямках фронту. Наприклад, коли у лютому-березні почали активно обстрілювати КАБами Таврійське, тоді за ті два місяці я вивіз десь людей тридцять. Це саме з Таврійського. Потім пішли Юрківка, Новопавлівка.  
На даний момент, стабільно раз на тиждень я когось евакуюю. 

Альберт годує безпритульних песиків в Оріхові

- Як Ви відновлюєтеся від усього цього морально? Як розвантажуєтеся? 
- До війни я любив активний відпочинок, ходив у гори. Зараз не до того. Але спорт залишається у моєму житті. Ходжу на спортивний майданчик, займаюся на турніках, можу побігати кілометрів п’ять. Але все ж, мабуть саме евакуація і є моїм основним хобі наразі. 
Також друзі з Польщі періодично надсилають мені гуманітарну допомогу. Розводжу її переселенцям. Ще я співпрацюю з німецьким косметичним брендом  Beiersdorf AG, який  також виробляє Нівеа. Інколи отримую від них продукцію: різноманітні гелі, шампуні, і везу їх в шелтери, яких у  Запоріжжі  нараховується п’ять. Там багато родин з дітками. Їм потрібна ця допомога. 
Так що я не зупиняюся лише на евакуації. Трішки допомагаю і тут, в тилу. Але це тоді, коли є така можливість. Що у мене є, те я й  везу. Наприклад, зараз це новеньке зимове взуття для діток. 
Коли їду на евакуацію, і знаю що там ще є люди, наприклад як в Преображенці, можу взяти з собою хліба та базові медичні препарати першої необхідності. 

- Пане Альберте, останнє питання на звершення цієї захопливої розмови. Чи траплялися такі ситуації, коли від небезпеки Вас рятувала інтуїція або ж справжнє диво?
- Переважно мене рятують мій зір та слух. Тому що зараз основна загроза на евакуаціях якраз від FPV-дронів. І якщо їх заздалегідь почуєш, побачиш, то саме це і рятує тобі життя. Але й випадків з інтуїцією було багато. Інколи щось всередині ніби підказує не йти в цей момент, перечекати в кущах тощо. Це теж спрацьовує. 
А ще на початку війни в  2022 році був такий випадок. Водії їздили зеленим коридором до Маріуполя. Перший час я передавав через них інсулін в холодильниках. Це було через день. І ось в черговий раз я запланував поїхати о 9 годині до Оріхівського авторинку, щоб передати інсулін. Й так вийшло, що проспав, на якісь пів годинки… А потім прокидаюся, відкриваю чат і читаю, на те місце прилетіло три ракети С-300. Тоді було багато загиблих, близько двадцяти людей. 
Але що то було, доля чи просто збіг, я не знаю. Чесно кажучи, я не надто забобонний. Але переконаний, що свою справу треба виконувати максимально чесно, щиро, та без будь-яких хитрощів. Земля кругла і все повертається. Я просто живу за цим принципом. Намагаюся бути чесним, не робити підступних вчинків, щоб воно мені не повернулося. І  помічаю, що загалом це мені по життю допомагає. 

Поспілкувалася Капітоліна Будняк
Фото надані Альбертом Колесніковим