Давно примітила: людям, які люблять дітей і тварин, немає ціни! Вони поділяться з тобою останнім, а головне, переллють у твою душу стільки позитиву, такої щедроти емоцій, що черпатимеш іще довго з теплою згадкою. 

З Наталею Клейн, вчителькою оріхівського «Сузір’я» і волонтеркою,  ми зустрічалися давненько, якоїсь суботи у затишному помешканні, яке оріхів’янка винаймає у Запоріжжі. За вікном зривалося на дощ, у вольєрах обідня дрімота накрила песиків, тишею був оповитий і котячий «дитсадок» - простір на травичці поміж соковитої зелені. Мимоволі згадався популярний у мережах жарт про те, що невідомо, хто у кого мешкає – котики у господарів, чи навпаки. 

В евакуації

Так виходить, уже без жартів, що пані Наталя мешкає у своїх хвостиків. Бо заради них так важко розлучалася з рідною домівкою в Оріхові, відривала від серця сусідів, що називає їх родиною. Самій, напевне, влаштуватися було б простіше деінде, а коли господарі чули про Наталину котячо-собачу родину, злякано махали руками. 
Але світ не без добрих людей. Коли вже ворожі прильоти дістали Оріхів зовсім, і життя могло обірватися будь-якої миті, Наталя впритул сприйняла ідею евакуації, яку раніше просто відкидала. Попросила посприяти шкільного друга і одного разу почула від нього обнадійливе: «Збирайся!» Знайшлася родина, яка полишала свій гарно облаштований приватний дім і переїздила подалі. Згодилися й на живність, бо й самі мали свою. А дізнавшись, що Наталя вчителька, ще й тем для спілкування познаходили, їхня бабуся теж педагог, із Сухомлинським працювала, він бував у неї на уроках. 
Наталя показує дім і не нахвалиться: «Шукала, щоб передусім влаштуватися з тваринками. Щоб була кухонька для котів, навісик для собак. Щоб тепло було. І тут я заходжу в цю хату, бачу, наскільки все ідеально, і завмираю. Жила сім’я, люди привітні, інтелігентні, все так до ладу. Тут літня кухня з буржуйкою, загородка для собак, простір для котів. На день на траву я їх випускаю. Немає слів -  я в раю! І вода, ще й гаряча! А кухня і газ, і ванна й холодильник, і  пралка! Після чотирьох років у підвалі, де  на чотирьох ліжках ночувало десятеро людей,  просто розкішні умови». Із притаманним почуттям гумору, жінка жартує: якось незвично, що немає на вулиці туалету…

Продовжуємо роздивлятися дворище. Тут досить просторо і дуже охайно. На клумбі квітне лаванда, волошки. Подає голос Чіка, намагаючись привернути до себе увагу господині і до всіх її ревнує. Лащиться старенька Ляпка - в Оріхові її збила машина, невідомо, чи вижила б, а тут її місяць лікували ветеринари  в «Добродії», звісно, тепер Ляпка має дім і опіку. Вольєри. Більше тисячі гривень Наталя витратила на їх оснашення, а ще сітки, стяжка… Вісім тисяч пішло на переїзд у Запоріжжя. Тепер свій дитячий садок у котиків, песиків. Їм просторо -  травичка, навісики, будки.  Зараз у Наталі 12 оріхівських котів та троє з Таврійського. Песики Рекс, Знайдочка, Ніка та інші. Усі – діти війни. 
Щоб зрозуміти порухи Наталиної душі, слід зазирнути аж туди, глибоко в її душу, де живе  дитинство, де материнські обереги і глибина татової мудрості. 

«Мама і тато – два серця гарячих…»

«Батьки у нас золоті, - розповідає пані Наталя про найрідніших людей. – У Копанях, своєму «родовому гнізді», вони виростили нас з братами – я серед них найстарша, Сашко на рік менший і на 12 років молодший Віталька. Мама Раїса Василівна, трудилася колгоспним бухгалтером, вона добра, лагідна, душа нашої родини. Тато, Олексій Семенович, міцний, як скеля, її опора, Родина дуже дружна, тато бджолами займався все життя, бджоли тримали нашу родину. Батьки вчили трудитися, мов бджілки. А ще дружити, як у великому вулику.  Пам’ятаю татову маму, бабусю Надю, золота людина, нас виховувала. Добра, ніжна, гарант спокою, її не стало в 62 роки. Мала девіз – ніколи не роби того, чого б не хотіла отримати від інших. Це вона в мені заронила зерно вчителювання, передала свою мрію, що не збулася. Мама хотіла, щоб я стала бухгалтером, як вона. Я ж затялася, з першого класу – лише вчителькою. Спершу «навчала» свої іграшки, потім братів. В Копанях  закінчила школу, пішла вчитися в педучилище, відтак в Оріхів приїхала вчителювати, школа і зараз залишається моїм життям, і ніколи про свій вибір не пожалкувала. 

Тато, сімейний «генерал», гуртував наш рід, ми були дуже дружними.  Чого варті були спільні поїздки на пасіку, коли наставав час качати мед! Це найкращі спогади далеких часів. Тато прагнув зробити життя кожного з нас кращим. Він каторжно трудився, мав 120 вуликів, давав раду і бджолам, і дітям та онукам.  Усіх забезпечив житлом. Двоповерховий батьківський дім у Копанях служив такою міцною фортецею для кожного з нас під час будь-яких штормів. 
Так би й тривало, якби не війна. Ворог зайшов у село на третій день агресії. Почалася окупація, яку батьки дуже важко переживали. Вони залишалися в Копанях, не в змозі кинути господарство, зібране по цеглинці кривавими мозолями. Наруга над селянами була немилосердною, зайди стріляли по вікнах, знущалися з людей, збиткувалися над їхніми домівками. Спалили дім Сашка, знищили майно. У двори летіли дрони. Братам вдалося залишити село. Батька з його гордим характером  такі приниження  морально вбивали і знищували фізично. Настав день, коли обоє з мамою мало не загинули. Під час стрілянини по домівці, вона отримала сильні поранення. Після місячного лікування  повернулася до чоловіка. Мої батьки настільки дорожать одне одним, що тато, не сумніваючись, пішов би за родину на ворога з сокирою і це було б його останнім днем. Зрештою, батькам вдалося через іншу країну вибратися з окупації. Нині вони в Чигирині, перебувають у безпеці, але у наших розмовах стільки розпуки, болю. Батько тужить за домівкою, розореним гніздом, за справою свого життя. Він дуже переживає за кожного з нас. Я намагаюсь розрадити, ділюсь мрією, як ми повернемось додому і  знову дружно заживемо разом. Незабаром побачимось в Чигирині, привітаємо тата і маму з народинами. Хай тільки живуть довго…

Школа – берег надії 

Школу пані Наталя любить трепетно, дітей обожнює. Про «Сузір’я», гімназію, з якою пов’язують майже три десятки літ натхненної праці, розповідає тепло, як про рідний дім. Дякує всім, хто зустрівся жінці на педагогічному шляху довжиною майже в  40 років. 

«Школа не раз витягувала мене з важких ситуацій, коли «накривали» труднощі, особисті проблеми,  - каже Наталя Олексіївна. - І на хороших людей мені щастило. Добром згадую колектив третьої школи в Оріхові, де після училища працювала 10 років. Вступила в Бердянський педагогічний інститут. А потім у моє життя прийшло Сузір’я, де починала з легкої руки директора Володимира Галича, його заступників. Дали мені звичайний клас, не гімназійний.  Мала мороки, попервах навіть здавалося, що не справлюсь, сльози підступали. Але згодом знайшла з дітьми спільну мову, клас вирівнявся, приходжу до них - всі відкриті, посміхаються. Це так прекрасно, коли діти посміхаються! Ми, до речі, запровадили зі школярами скриньку позитиву: кожна дитина спостерігає за світом і має знайти у ньому якийсь хороший приклад – простого вчинку, події, явища, і розповісти на загал. Такі маленькі радощі вчать вихованців бути щасливими у буремному світі.

Мене дуже радує робота, разом з директором Наталею Степанівною  Кудіною у нашій родинній школі, інакше й не назвеш «Сузір’я», здійснюється сила-силенна чудових проєктів. Школа об’єднана, сильна, дружний колектив. Тут кожен педагог і вихованець почувається на своєму місці, важливим і значимим. Війна стала дуже важким випробуванням для закладу. Але він, завдяки невтомній енергії директора, витримує його з гідністю. І перемагає, - треба було бачити парад талановитих дітей на зірковому шкільному святі! Ворог розбив нашу школу фізично, але не зломив дух колективу і вихованців. 
Дякую Богу і всім колегам, що я тут, де відчуваю постійну підтримку, допомогу. Торік випустила  четвертий клас, свій дев’ятий набір. Цьогоріч працювала асистентом вчителя другого класу та  вела фізкультуру в початкових класах. Коли почалося вторгнення, ми з дітьми дійшли до букви «Ф», - знаково, щоб діти запам’ятали, що таке новітній фашизм. Спочатку навчали дітей дистанційно, уроки проводила з Оріхова. Нам  привезли генератор, хлопці зробили дошку, проводила уроки звідти, де був зв’язок - на вулиці, на пасіці. Особливо цікавою була картинка – я сиджу на величезному баку для води із книжками і транслюю малечі урок. Це був  2022 рік, осінь. А відтак після бомбардувань  не стало світла, їздила проводити заняття з  Таврійського, ціную допомогу таврійських друзів, матусиної сестрички Віри та її чоловіка Олександра.  Їздила маршрутом Оріхів – Таврійське – Запоріжжя, і це був такий досвід, потреба і посеред війни робити свою справу і не складати рук. 

Казка для котика Василя

Тваринки, особливо залишені напризволяще людьми без серця, вразливе місце Наталі Клейн. Іще до війни вона завжди опікувалася безпритульними  котами й песиками, годувала, прилаштовувала. Колись давно стався випадок. О четвертій ранку прокинулася від собачого гавкоту і знайшла на воротах сюрприз – пакет із запискою і трішки сухого корму. У посланні йшлося: «Візьміть нашого Васька і поняньчіть, як колись нашу дитину. Ми їдемо в Польщу на заробітки, повернемось - заберемо. Вася з котами не дружить, їсть м’ясо, ковбасу, яйця». Зраджений кіт дивився злими очиськами, ховався, довго не міг звикнути, агресивно бився, ненавидівши увесь світ.
«Я шукала до нього ключик доброти, - згадує Наталя, -  і прочитала, що котам, як і дітям, треба читати казки. І ось беру книжку і починаю: «Жили у бабусі…» І так щовечора, раз за разом приказуючи, що Вася хороший котик. І що ви думаєте, згодом Васю мов підмінили, почав підходити, перестав битися, став чемним добрим котом і прожив з нами довго». 
У цьому вся Наталя - вона вважає, що усі ці Манюні, Пушки, Мухи, Рижики,  Льолік-Болек і решта – це теж діти, просто котячі. І хворіють так само, і чутливо відчувають добро і зло. 
Війна різко змінила і тваринний світ, кількість кинутих домашніх улюбленців множилась в рази на очах. Багато з них прибивалися до Наталиного обійстя на краю міста. Усіх годувала, жодного не вигнала. Варила кашу і роздавала у місті. 
«Коли перебування в Оріхові стало неможливим, - розповідає, -  ми завантажили 22 котів, будки, ковдри, п’ятеро собак і подалися у Таврійське, спочатку до Оксани Попович. Вона нас пустила у хатинку з плиткою, там був колодязь з насосом, курячий хлівчик та сінник із сіном. На дворі - початок грудня, морози, холоди ми пережили там.  Коти зимували в хаті, у кожного своя вимита мисочка, як в дитсадку, настелені ліжечка. Я  вставала о п’ятій, лягала о півночі, але все встигала. Іще й уроки транслювала дітям. Платню жорстко економила, бо кожна копійка йшла на корм і  на передачі людям, які  залишалися в Оріхові, моїм сусідам, і  тваринкам, яких вони доглядають. Так ми жили в Оксанки». 
Щиро і тепло розповідає Наталя про сусідів, - їхня вулиця в Оріхові дуже дружна, тут і до війни жили великою родиною, а біда прийшла – і поготів гуртуються, про всіх дбають. Разом ховалися у підвалі, готували на всіх обіди.  Розлучатися довелося зі слізьми. «Мої сусіди зараз годують більше 20 собак і більше 50 котів, - із вдячністю каже жінка. – Голодні, вони йдуть до людей. Там всі  живуть із котами, собаками. Коли виїздили, я  все , що у мене  було, - крупи, речі, гуманітарку залишила їм. Усе відчинила і прошу, щоб пускали тварин у підвал і хату, адже їх стає все більше.  Вони першими відчувають  прильоти,  вибухи і нам сигналізують про небезпеку».

«Сама б не справилась, - міркує жінка, - допомагають волонтери і просто люди.  Серед них Олена й  Аня при ветеринарній клініці Бест, які перевезли нас з Таврійського у Запоріжжя. Ця клініка допомогла мені простерилізувати 38 кішок. Завжди підтримує Ольга Вітер, Людмила Любименко, Оксана Ковалевська, пані Лукія, доброзичливі киянки – Олена, Ольга, Богдана, Полінка, багато просто незнайомих добрих співчутливих людей. Тварини стресують, у них теж бувають інфаркти. Вони гинуть, і це завжди так боляче переживати. Загинув Рижик, мій золотий Слоник, біг до фіртки під час вибуху, його наздогнав снаряд. Трагічна доля спіткала  іще одного  улюбленця,  Малиша – на городі вбила «молнія». Їх, як і людей, потрібно рятувати, втамовувати страх – нещодавно вчергове закупила заспокійливих, протисудомних препаратів».  

«Чим серце заспокоюється?», - запитую у жінки, яка такою щирою і відкритою була в розмові. 
«Моїми найріднішими, - відповідає, не вагаючись. - Донечкою Катрусею, вона у мене чудовий  педагог-логопед. Своїм зятем Артемом, онучкою Варею – неймовірна дівчинка. Серце радіє, коли чую голоси батьків. Тішуся, знаючи, що все спокійно в родинах братів. Посмішками дітей, ясним днем, природою, самим життям – воно безцінне! Ну, і є на серці таке своє, потаємне..», - усміхається  мило і щасливо. 

Ганна Кліковка
Фото надані Наталею Клейн