Що зник гаманець, Віра спохопилась, коли під’їхали до Журбинців. Звично пірнула рукою у сумку, яку син називав «кравчучка – редикюль», і не відчула теплого на дотик смушку. Похололо на душі: обікрали!
Старший на вид чоловік, який на вокзалі запропонував Вірі підвезти до села, дорогою все поглядав на неї у дзеркало, а побачивши, що вона порпається у сумці, усміхнувся: «Так і не впізнала? Дядько Грицько я, через леваду від обійстя твоєї тітки живу. А до вас ходив кабанчиків колоти. Та ти мала була, не пам’ятаєш. Мати твоя тоді такою красунею була, як ти зараз. От я і впізнав землячку. А грошей не шукай, образиш старого».
«Уже не шукаю, - з гіркотою подумалося жінці. – Отак зустрічають рідні краї. Це, вочевидь, покарання за довгу розлуку».
Востаннє Віра приїздила у Журбинці, коли ховали маму. У згадці закарбувався злий вітряний січень, замети дорогою до кладовища. Всю ніч проплакала на маминій подушці, а після поминок віддала ключ від хати тітці - у неї четверо дочок, розберуться, і мерщій на станцію. Наче тікала, тяжко прощаючись з минулим. А, може, боялась зустрічі…
Віра не бачила Юрка двадцять років. Половину свого життя. Якби не він, летіла б у село щоліта. Може, привезла б й Олексійка. Вони ходили б по гриби у ліс, де знає кожну стежину, де старі дуби ще пам’ятають казки, що вона їх тут уголос складала дівчам. Якби не він…
Віра намагалася згадати, де б то витягли злощасний гаманець, і з пам’яті виринув кудлатий парубійко на райцентрівській автостанції. Вона вчитувалась у назви знайомих сіл, з якими є автобусне сполучення, а сумку необачно поклала на валізу. Короткої миті майнуло перед очима молоде обличчя. До речі, якось дуже знайомо зблиснули очі. Десь вона їх уже бачила! Толі не надала тому значення, а тепер зрозуміла, що це був той самий злодюжка, який поцупив гаманця. Грошей у ньому було небагато, добре, що її завбачливий син, збираючи зовсім не практичну маму в дорогу, розклав їх про всяк випадок у різні місця. Олексій купив їй квитки, та й ідея подарувати цю поїздку в рідні місця з нагоди маминого сорокаріччя – теж його. Почав «на своїх хлібах» пристойно заробляти, то й хоче зробити матусі приємне. Пропонував заморський курорт, але Віра навідріз відмовилась: ніколи там не була, тож не відпочине, а лише нервуватиме, не знаючи, як там поводитись.
А в Журбинці їй так давно кортіло! Вже давно немає найрідніших. Племінниці, які доглядають надгробки і яким вона щовесни перед Проводами переказує гроші, щоб пом’янули батьків, повідали, що завжди радо її зустрінуть. А їхня хатина повалилась і сільрада її розібрала. Там ніхто не побудувався, а старі вишні родять. Вишні! Віру наче обпекло : там, у гаманці була фотографія! Єдина, старенька, пожовкла. Вона ніколи з нею не розлучалася. Двоє стоять під вишнями, обнявшись і щасливо сміються. Обважнілі кетяги лягають їм у руки. Це було в десятому класі. Юрко заробив на жнивах грошей і купив омріяний фотоапарат. Бігав селом і знімав усе підряд – як мати напуває козу, як граються цуценята, як з поля вертає череда. Вірі мама того дня загадала нарвати вишень на варення, а Юрко взявся допомогти. Вони рвали і їли, цілувалися, смакуючи солодким вишневим соком, і так сміялися, немов немов хотіли набрати того сміху і того щастя на все життя… Фотоапарат Юрко прилаштував на гілці, й він клацнув саме тоді, коли хлопець міцно обійняв дівчину. Все літо було їхнім. Перше таке і останнє в житті.
А потім село дивувалося – як же так: відмінниця, природжений математик Віра Гончар не вступила до університету, а чомусь опинилася в місті і очей не показує додому. Як же їй було підвести ті очі на людей, коли вона носила під серцем дитя. Тоді здавалось, увесь світ з неї глузує, єхидно насміхається, кепкує. І Юрко, її Юрко, який присягався любити вічно, почав уникати, а на листа відповів кількома реченнями, мовляв, не час іще мати дитину, та й в армію він збирається...
У село Віра не повернулася. Світ не без добрих людей – одна з викладачок того університету, в якому хотіла навчатися, та не судилося, дізнавшись у дівчини про її труднощі, запропонувала Вірі пожити у помешканні з її старенькою ненькою, яка знемагала від деменції. Бабуся, впадаючи в забуття, поривалася йти з дому, лишала увімкненими газ і воду, забувала вжити ліки. Вони згодилися одна одній, - так Віра отримала дах над головою, а згодом й невеличку квартиру старенької, бо за кілька років, завдяки щирому серцю і лагідній вдачі, разом із синочком стали викладачці рідними.
Мама до змін в житті доньки поставилася мудро - допомагала, чим могла, приїздила няньчити онука, писала листи. Одного разу, як кажуть, «через кому» повідала, що вернувся з армії Юрко, привіз вагітну дружину, Мариною звати. Подейкували, що жіночка взяла з Юрка обіцянку, що своє минуле він залишить за межею. Так вони з Вірою ніколи й не бачились, межа виявилась довжиною в життя…
Віра виховувала Олексійка, заочно навчалася в університеті, згодом кмітливій студентці запропонували роботу лаборанткою на кафедрі. Коли синок, переможець математичних олімпіад, вступив в цей же університет, мама на той час вже захистила кандидатську. Вона так і не вийшла заміж, відхиляла всі пропозиції. Про те, що Юрій Василенко загинув у аварії, їй розповіли племінниці, а також - що Марина із сином кудись подалися із села. Десь глибоко в серці заболіло й стихло…
…Розворушила давно пережите раптова крадіжка гаманця з тією фотографією. І поїздка у село. Воно її впізнало! Воно пам’ятало Віру щасливою. Постояла під старими вишнями. Припала до рідних надгробків. Верталась додому якоюсь іншою, немов струсила з плечей десяток років. У вітальні на столі, куди син складав пошту, поміж газет знайшла листа з незнайомим почерком. «Пробачте мого сина, Віро. Я знайшла у нього ваш гаманець. Він краде, бо вживає наркотики, жодне лікування не допомагає. Це мене Бог карає, що заборонила батькові бачити вашого сина. Адресу знайшла на візитці. І фото, таке носив із собою Юрій».
…Тепла хвиля накрила Віру – на старенькій пожовклій світлині двоє стоять під вишнею і сміються, сміються, немов запасаються тим сміхом і тим щастям на все життя.
Ганна Кліковка
