Пані Наталю, розкажіть про своє життя до повномасштабного вторгнення.
Перш за все, хочу сказати, що ми з вами майже сусіди. Адже я народилася і виросла по вулиці Покровській, неподалік редакції «Трудової слави». Перед самою війною працювала у селі Таврійське. Комірником на підприємстві, що займалося виробництвом фарби та лаків.
Але протягом життя спробувала чимало професій. Напевно, якби відзначала усі дати, то мала б близько 15 професійних свят! За освітою - вчитель початкових класів. У період із 1999 до 2005 років вчителювала у Преображенській школі. Випустила клас. Після чого знайшла сезонну роботу у Бердянську, де пропрацювала три роки. Оскільки мій менший брат багато років працював на будівництві, то навчив мене будівельним та ремонтним роботам. Тож і це я вмію! Багато чого зробили з ним власноруч, як у батьківській, так і в моїй власній оселі.
Потім якийсь час працювала продавцем. І хоч до роботи у школі більше не поверталася, проте саме педагогічна освіта завжди давала мені можливість мати додатковий заробіток. Адже займалася репетиторством із дітками, котрі мали складнощі з математикою, алгеброю та геометрією до 8 класу, також готувала до школи.
Мені дуже подобалася робота у «Райффайзен Банку» протягом 5 років. Спочатку була старшим касиром, а вже через пів року стала головним економістом. Тобто, навчаюся дуже швидко!
Наскільки нам відомо, Ви навчаєтеся навіть зараз?
Так, вже під час повномасштабного вторгнення отримала ваучер на здобуття другої вищої освіти. Із цією пропозицією до мене зателефонувала Олена Володимирівна Баранова із Оріхівського центру зайнятості. Отримати додаткову освіту мріяла ще у 30 років. Але обставини складалися так, що реалізувати цей намір вдалося лише зараз.
Яку спеціальність обрали? Що саме Вас мотивувало?
У мене був вибір між багатьма спеціальностями, але обрала «Менеджмент ОСББ». Оскільки сама живу в будинку, де є ОСББ й інколи у мене виникало дуже багато запитань. До того ж, коли закінчиться війна, потрібно буде відновлювати місто. І робити це потрібно зі знаннями. Саме це і спонукало мене до дій. Я хочу залишатися у своєму рідному Оріхові, не хочу нікуди виїздити. Все відновимо, все зробимо, головне, щоб настала наша перемога та мир!
Я задоволена тим, що обрала навчання у Класичному приватному університеті. Освіту дають на рівні. Пояснюють і як вести бухгалтерський облік, і як вирахувати кошторис з будівельних робіт. Дають ті навички, які потім знадобляться практично. Крім того, усі предмети, які нам читають, вони є з правом подальшого викладання. Тож не виключаю для себе і можливість подальшої викладацької діяльності. Як доля скерує, так і зроблю!
Захист магістерської дипломної роботи буде у 2025 році, після чого отримаю диплом.
Пані Наталю, поділіться, чому Ви не евакуювалися у більш безпечне місце і вирішили залишатися вдома?
Війна спіткала так зненацька… На початку березня ще навіть планувала виїздити в Польщу до брата, який працював там уже майже сім років. Але в останній момент щось мене зупинило і вирішила залишатися вдома. Тож до брата поїхала лише його дружина із сином. Владиславу на той час було 13 років і, знаходячись тут, хлопчик сприймав усе ніби спокійно. Попри те, що уже з 27 лютого 2022 року у нас було дуже гучно. Але тільки коли вони виїхали, стало зрозуміло наскільки важко дитина переносить все це.
.jpg)
Знаю, що багато хто мене не розуміє. Знайомі по-доброму жартують, що я взагалі втратила здоровий глузд, раз не виїхала. А я залишаюся. Не скажу, що не страшно. Страшно… У мене також військові запитували чому я не евакуювалася. От не можу поїхати і все. У мене тут мама похована… І я хоча б буваю у неї на кладовищі час від часу.
Їхати мені є куди. У більш безпечні міста України запрошують добрі друзі. Могла б поїхати у ту саму Польщу до рідних. Тим паче, ми маємо польське коріння. Бабуся по татовій лінії полька. Але щось тримає мене тут.
Як сказала одного разу моя добра подруга: «Наталочко, ти у нас берегиня свого роду! Ти точно виживеш. І тобі потрібно бути там, де ти народилася та виросла». Тож виживемо, куди ми подінемось!
Ви завжди були настільки прив’язана до рідного міста?
Знаєте, не можу сказати, що була аж настільки сильно прив’язана до Оріхова. Мені дуже подобалося місто Бердянськ, я там вчилася, працювала. Просто доля не склалася так, щоб я там залишилася.
Буквально перед повномасштабним вторгненням говорили із подругою по телефону. Домовилися, що приїду до неї в гості 8 березня, відсвяткуємо. А потім підшукаємо мені роботу у Бердянську, щоб я залишилася там жити. Але вже через 2 дні почалася війна і все змінилося… Зрозуміла, що, перш за все, мені потрібно бути вдома. Більше ніде себе не бачу.
Але ж перебування на прифронтовій території – це постійний ризик та небезпека…
Так, не без цього. Одного разу навіть отримала поранення, але ніде цього не відмічала. Першу допомогу мені надав військовий медик, обробив вухо та п’ятку. Сталося це 2 липня 2023 року приблизно о 9.20 ранку. Я була на вулиці, пояснювала військовим де набрати воду і тут почався обстріл. Один із хлопців одразу мене закрив і отримав більше осколкових поранень. Мені ж потрапили невеличкі осколки у вухо та п’ятку. Хрящ у вусі, слава Богу, не пробило. Трішки залишився ніби пил усередині. Якщо подивитися на вухо під світлом сонця, то видно під шкірою такі крупинки. Воно заважає, особливо на дощ. Але займатися цим буду вже після війни.
Ногу захистило взуття. Я була в спортивних босоніжках, ззаду яких така товста резинка. Осколок впаявся прямо в неї. Якби не ця резинка, сухожилля мені перебило б одразу. А так була лише рвана рана та опік. Залишився шрам. Як вже зазначала, тоді хлопці на місці мені все обробили та промили, тож до наших медиків уже не зверталася.
Пані Наталю, які висновки зробили для себе після того випадку?
Перестала зайвий раз виходити на вулицю. Я ж розуміла, що ось-ось почнеться обстріл, було гучно, проте все одно стояла і розмовляла. Мабуть, просто вже втомилася постійно втікати та ховатися. Але після того випадку зрозуміла: безпека перш за все.
Звісно, небезпечні ситуації були і до того. Ще у червні 2022 року потрапила під обстріл градів. Між прильотами перебігала до будинку. Але тоді я залишилася неушкодженою. І тільки через рік все ж таки потрапила в халепу через власну необачність.
Чи вціліло Ваше житло в Оріхові?
Повністю не зруйноване, але сильно постраждало. На своє сорокаріччя придбала собі однокімнатну квартиру у заводському мікрорайоні, де і мешкала з 2016 року. Минулої зими топила буржуйку на лоджії четвертого поверху. Під час морозів у квартирі була температура +26 °C. Через міську раду оформила допомогу від Товариства Червоного Хреста, тож грошей було достатньо аби закупити брикети та дрова. Вижити можна було.
Під час обстрілів у підвалах не сиділа ніколи. Спочатку виходили з сусідами до під’їзду, але там таке сильне відлуння, це дуже страшно… Також на самому початку пересиджувала у ванній. Але потім прочитала, що якщо відлітатиме плитка, можна дуже сильно травмуватися. А ось мій кіт до останнього біг саме до ванної, ховався за унітазом.
Взимку сиділа у коридорі, у мене там сусідня квартира, як захист. Найбільш безпечно почувалася у тамбурі. Він більш закритий і там немає такого еха. Звісно все це не врятує від авіаснаряду… Але на самому початку, коли ще не було таких авіаобстрілів, як останнім часом, ще можна було якось пересидіти.
22 серпня 2023 року о 22.55 біля мого під’їзду прилетіло 2 КАБи, з двох різних боків. Повибивало вікна, зайнялася лоджія. Ми з сусідом носили воду, гасили пожежу цілих13 годин. Лише зранку помітила, що уся мокра, а на той час навіть не відчувала холоду.
Після прильотів КАБів і пожежі, яка виникла унаслідок цього, у будинку все поплавилося, не залишилося ані світла, ані яких інших комунікацій. Після того обстрілу три доби було дуже страшно. В будинку була сама, усі виїхали. У заводському мікрорайні ще залишалися люди, але дуже мало, переважно в приватному секторі.
Зрештою прийняла рішення переїхати до сусідньої Преображенки, де хоча б трішки тихіше та безпечніше. І вже у вересні 2023 року опинилася у Преображенській громаді як ВПО.
Ви переїхали сама? У кого зупинилися?
Ні, не сама. Разом зі мною переїхали мої котики: Кузьма, якому майже 15 років та півторарічний дворовий Малиш. Зупинилися у будинку добрих знайомих, які виїхали. Також наглядаю за їхнім песиком, ще забрала з собою собаку, який як ведмедик і зветься також Малиш.
Ні для кого не секрет, що зараз на прифронтових територіях справжня навала мишей. Коти їх ловлять дуже багато. Кузьма тільки душить, не їсть. Але все одно завжди гукає, показує, що вполював здобич.
Виживаємо як можемо. Є світло, вода в колодязі, топлю плиту. В Преображенській громаді надають гарну гуманітарну допомогу. Отримала грошову допомогу для закупівлі дров та брикетів.
Пані Наталю, кажуть, Ви допомагаєте слідкувати за майном тим людям, які виїхали далеко…
Так, це правда, допомагаю друзям, знайомим. Наглядаю, щоб ніхто нічого не розграбував: вчасно закрити, вчасно подивитися де що можна зібрати та вивезти. Саме так і роблю на прохання, коли мені надсилають ключі. Якось так склалося, що почала відчувати відповідальність за це. Мені теж люди допомагають.
Хоча й зараз проживаю у Преображенській громаді, все одного кожного дня, повз річку, бігаю до рідного Оріхова. В тому році допомагала сусідам безкоштовно. Червоний Хрест виплатив допомогу, тож вистачало на опалення, на все. В цьому році складніше… Зараз люди дякують за допомогу на карту. Я не відмовляюся. Як тільки закінчаться холоди, почну шукати роботу, щоб можна було їздити. Зараз такий варіант не розглядаю, бо будинок потрібно весь день протоплювати. Не хочеться повертатися ввечері у геть холодну оселю.
Знаємо, що Ви підтримуєте добрі стосунки зі своїм класом, який випустили за далеких часів вчителювання.
Так, це правда! І з класом, і з їх батьками. Сьогодні їду провідувати маму свого учня, яка занедужала. Власних дітей у мене немає. Але клас, це наче мої діти! Усі вони є у мене в друзях на фейсбуці. Бачать, що я залишаюся вдома, підтримують мене. Один із моїх учнів також боронить нас на фронті. Інколи по-доброму кричить на мене: «Ну чому Ви не виїжджаєте?» А я йому відповідаю: «А ти чому на фронті? Ви захищаєте нас там, а ми чекаємо вас тут!»
Світлана Карпенко
Світлана Сабліна
Фото з архіву Наталії Кольчієнко