До годинників у мене трепетне ставлення, як до живих істот. Маленькі наручні нагадують кошенят. Вони завжди при тобі, звикають до руки, «муркотять», тихенько заколисують і зайве не нагадують про себе, але завжди на чатах.
Домашні, з маятниками або гирями - то віддані собаки. Оберігають оселю, гарчать, як настає час. Можуть розбудити, нагадуючи, що час вставати. Суворий маятник підкреслює невмолиму плинність часу.
З першим, маминим, я прожила юність і молодість. Кругленьку сріблясту «Зорю» вона подарувала мені після закінчення десяти класів. Якою я була щасливою! Рукави кофтин підкочувала так, аби всі бачили звабливий блиск мого новенького дива. Коли років через п’ятнадцять черговий шкіряний ремінець потерся до останньої нитки і годинник дивом опинився в моїй долоні, а не на підлозі, я заховала його в шафу, де досі зберігається з цінником «22 рублі» - стільки коштував у сільському магазині в 70-х роках.
Там, у тій скриньці, ще один – чоловічий. Його господар давно в інших світах. Я теж носила його, зігрівав замість обручки, якої не судилося мати. Але й він не нацокав долі, радше розлуку й несправджене примарне щастя.
…Не гадалося, що моя невелика колекція поповниться ще одним раритетом. Кілька років тому, у перший тиждень березня, вирішила позбутися купи непотребу, що залишився від післязимового прибирання. Так хотілося з чистого листа зустріти весну. Дарма, що самотньо, зате у затишку. Біля смітника помітила акуратний згорток у старенькій чистій полотнині: скатертина в клітинку була накрохмалена, випрасувана рукою дбайливої господині. Не скидалося це на сміття.
Раптом із-за спини тихо пролунало: «Це годинник, може візьмете?». Я оглянулась. Незнайомий сивий чоловік наблизився до мене: «Перепрошую. Піввіку тому на Восьме березня я купив його у подарунок дружині, всю заводську премію за нього віддав. Ми тоді саме побралися. Марусі давно нема, а я сумую за нею дотепер». Чоловік замовк, важко дихав. «Чому ж віддаєте? – запитала я. – Така дорога реліквія».
- Сьогодні вночі мені стало, як ніколи, зле, - зізнався мій несподіваний зустрічний. - Лежу вночі, прислухаюсь, скільки ударів відіб’є годинник… І раптом не чую биття моїх «курантів», зупинилися. Це наче знак. Вирішив – оскільки Марія давно вже на небесах, а діток нам Господь не дав, хай наш охоронець прислужиться добрій людині. Може, вона його відремонтує і він оживе. А мій час, мабуть, добігає… Приніс його сюди і вирішив діждатися, кому дістанеться.
Я зрозуміла – ми з годинником маємо піти звідси удвох. «Я донесу вам до під’їзду», - відчув чоловік порух моєї душі. Підійшли до дверей, я запросила його на чай. Наступного дня зателефонувала знайомому кардіологу, він допоміг влаштувати Дмитра Миколайовича (так звати мого нового знайомого) у клініку, щоб «відремонтувати» серце. А я тим часом знайшла умільця, який взявся полагодити «Марусин» годинник – жодна сучасна майстерня не бралася. Знайома мені порадила дядька Петра, колишнього найкращого майстра ремпобуттехніки, а тепер безробітного, бо та «ремтехніка» пішла в небуття. За два вечори майстер вдихнув у годинник нове життя. Ми говорили про життя, чоловік повідав мені і свою гірку історію самотності.
А коли зі шпиталю повернувся Дмитро Миколайович, ми влаштували спільне чаювання. Відтоді усі ми – троє друзів «Марусиного» годинника потоваришували, у нас виявилося багато спільних знайомих. Досі дивуюся, та наше життя відтоді повернуло на краще, зокрема, я знайшла нову хорошу роботу. Петро Васильович орендує кіоск, де ремонтує годинники, а Дмитро Миколайович йому допомагає. Ми підтримуємо одне одного у побуті, у скруті підбадьорюємо. Щось справді магічне є у тих маленьких «курантах».
Щороку на Восьме березня до мене на гостину приходять двоє шляхетних чоловіків, у яких тепер не впізнати людей, які вважали себе відкинутими на узбіччя життя. Нас трьох єднає таїна – дивна, не зрозуміла для сторонніх: день народження «Марусиного» годинника.
Ганна Кліковка
Ілюстрація згенерована штучним інтелектом
