Війна і поле – дражлива, болюча тема для сільської людини. Як би не складалася доля оріхівських фермерів під час війни, а на початку літа, у переджнив’я, душа хліборобська обливається кров’ю: немає надії вийти в поле, не буде врожаю там, де засіяно ворожим залізяччям.
Як живеться сьогодні тим, хто не шкодував задля праці на землі  своїх років і сили, сподіваючись і на схилі літ віддавати селу і аграрній справі свій багатющий хліборобський досвід. Ми поспілкувалися з відомим в районі аграрієм Михайлом Архапчевим. На жаль, не в його рідній Преображенці, а телефоном  – нині Михайло Геннадійович із дружиною Галиною Миколаївною мешкають у Карлівці на Полтавщині. Мальовниче містечко – мала батьківщина глави сім’ї, сюди у батьківську хату подружжя приїхало подалі від вибухів бомб оскаженілого ворога. 

- Хата збереглася, бо тут мешкали старенькі батьки, - розповідає Михайло Геннадійович, - тут я народився, вивчився, вирушив у самостійне життя. Батько відійшов в інші світи раніше, а матуся – торік, проживши 91 рік. Десять з них їй потрібен був особливий догляд, то я його забезпечував, доводилося доволі часто їздити сюди. Зараз хату облаштували, невідомо, скільки триватиме війна, і коли вдасться повернутися додому…
Згадка про оселю в Преображенці – кривава рана. 
- Там не дім, то триповерхова фортеця, - з гірким сумом каже чоловік. – Будувалося як родинне гніздо, щоб там з нами чи оселилися колись, чи завжди могли знайти прихисток діти – дві донечки з родинами, п’ятеро онуків. А вийшло так, що війна усіх розкидала по світу – одні в Німеччині, інші в Португалії. А що там з будинком, більше місяця не маю звісток. На нашій вулиці не залишилося сусідів, усі евакуювалися, бовваніють згарища, знищується все живе. А ми з дружиною живемо звичайним життям пенсіонерів – пораємо невеликий город, іншої землі тут не маємо – батьки не були зв’язані із сільським господарством, ловимо новини про рідні краї, переживаємо.

Доля фермерського господарства – особливо чутлива тема. Хіба може спокійно говорити людина про справу свого життя, якій віддано майже піввіку здоров’я і сил, а тепер її знищено практично під корінь. У родини Архапчевих було два господарства – глава сім’ї очолював «Калину», де успішно оброблялося 200 гектарів, дружина Галина Миколаївна господарювала на 70 гектарах ФГ «Успіх- 2007». 

«Поля наші розташовані поблизу школи, - веде далі розповідь фермер. – Гарна місцина. Заплющу очі і наче ступаю полем. Зараз, на жаль, землі реально не обробляються, існують лише на папері, бо доступу до них немає. Чотири роки ми в надзвичайно важких воєнних умовах сіяли, обробляли. Іще влітку минулого року після жнив усі поля довели до ладу, з ризиком потрапити під дрони підготували до наступного врожаю, такими палкими були  сподівання! 
Восени востаннє засіяли 25 гектарів люцерною, - ця культура засівається на три роки. І крапка, у поле ми навесні вже зайти не змогли, ворог активізувався. Рятуючи техніку, я відсотків вісімдесят її вивіз  на Полтавщину. Просто у надійне місце, без усякого сподівання розпочати бодай якось нову справу. Це нереально – я втратив здоров’я, фізично працювати не можу, маю інвалідність другої групи. Війна мене, як і моїх колег, хто працює на Оріхівській землі, підкосила, як зрубане дерево. Та й умови для аграріїв прифронтової зони, відверто скажемо, драконівські.  Скажімо, якби сьогодні з’явилася можливість вийти в поле, то придбати солярку по дев’яносто гривень за літр, було б можливо лише за мільйонних інвестицій. А позик нам банки не дозволяють брати з огляду на наближеність до бойових дій.  Але кажуть, надія вмирає останньою, тож ми віримо в Перемогу, в те, що на нашій землі не будуть господарювати чужинці».

Ганна Кліковка

Фотоілюстрація згенерована штучним інтелектом