Два дні поспіль на великій сцені академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В.Г. Магара показували прем’єру драми Ігоря Тура «Шлях додому» у постановці заслуженого артиста України маріупольця Андрія Луценка.
Допрем'єрний показ відбувся в День вшанування пам’яті полеглих захисників і захисниць України. 29 серпня тут проходила виставка «Вічна Слава Героям», присвячена запоріжцям, які віддали життя за Україну, починаючи з 2014 року.
У приміщенні театру облаштували інсталяцію. Порожні стільці. Кітелі. Особисті речі полеглих. Портрети, що символізують місця тих, кого вже немає поруч... І водночас нагадують: вони завжди з нами.
Серед перших глядачів були вимушені переселенці, які виїхали з окупації, захисники, ветерани та поліцейські, які на власному досвіді відчули біль втрати рідного дому через російську агресію. Під час перегляду багато глядачок не могли стримати сльози — частина встигла певний час до виїзду прожити в окупації, тому знову відчула ті болючі емоції, у частини на території, де хазяйнують росіяни, залишилися близькі родичі.
І 30 серпня, на прем'єрі, у залі було багато переселенців, зокрема які є членами спільноти ВПО “ЯМаріуполь”. Виставу відкривав виступ працівника театру Сергія Собержанського, який зараз захищає країну від ворога. Сергій оголосив хвилину мовчання за загиблими під час російсько-української війни захисниками і захисницями.
Дія драми розгортається в окупованому Донецьку наприкінці 2019 року, тому усі герої, за винятком хлопця на ім’я Артур, спілкуються, звісно, російською мовою (на екрані у цей час показують текст українською).
У центрі сюжету – Антоніна Войтихівна, вдова, чий син, полковник Нацполіції, залишився вірним присязі, після 2014 року виїхав на підконтрольну Україні територію, а зараз боронить країну, та її гості: самотній пенсіонер Жора, підпільний борець з окупаційною владою, закоханий в Антоніну Войтихівну, Артур і його мати Маргарита, що зазнали жахів та звірств «русского мира», та сусідка Галина Павлівна, «вічна вчителька історії КПРС», вдова, син якої, колишній працівник спецслужб перейшов на бік ворога, а вона сама є любителькою “русского мира и молодой республики”.
Всі вони з різних причин збираються у квартирі пані Антоніни, де вона збиралася зустрічати Новий рік разом з Павлівною, яку Жора влучно назвав “Падлівною”.
Але спокійно свято зустріти не вдалося - в квартиру вривається військовий патруль так званої «ДНР» на чолі з російським офіцером, які роблять поквартирний обхід, намагаючись знайти тих, хто і в окупованому Донецьку продовжує жити “з Україною в серці”.
І так досить напруженій ситуації спілкування російського офіцера з господаркою дому, про проукраїнську позицію якої окупанту тет-а-тет розповіла “Падлівна”, додає те, що в одному з денеерівців Артур впізнав негідника, який на його очах гвалтував матір, коли вони удвох вибігли з психоневрологічного закладу.
Але все закінчилося відносно добре — Павлівна покинула компанію, бо дізналася від російського офіцера, що її сина затримали, а патруль після перевірки паспортів у присутніх пішов далі робити обхід квартир в будинку.
За святковим столом залишилися Антоніна Войтихівна, Жора, Артур і Маргарита, які піднімали келихи не тільки за Новий рік, а й за перемогу України. А в цей час на екрані - кадри військового параду і звучить Марш українських націоналістів, слова якого з початку вторгнення орди стали надзвичайно актуальними - “Зродились ми великої години. З пожеж війни і полум’я вогнів. Плекав нас біль по втраті України. Кормив нас біль і злість на ворогів...”. До сліз...
У виставі, до слова, також звучали ще дві пісні українською мовою - «Ішло дівча лучками» у виконанні академічного камерного хору «Хрещатик» та «Ой у гаю при Дунаю» у блискучому виконанні неймовірно популярного у 80-і роки минулого століття тріо — Валерія, Антоніни і Світлани Маренич.
...Шквал аплодисментів. Квіти від голови Запорізької ОДА Івана Федорова і Головного управління Нацполіції, за ініціативи якого у театрі з’явилася ця вистава, квіти акторам від вдячних глядачів.
Робота над виставою тривала трохи більше місяця. У ній зібраний, як на мене, зірковий склад: народна артистка України Оксана Туріянська (Антоніна Войтихівна), заслужена артистка України Алла Анзіна (Павлівна), артисти Олег Котеньов (Жора), Вікторія Середа (Маргарита), Євген Биковченко (Артур), Михайло Ромашкан (російський офіцер), Павло Богачов (Шуфр), Армен Гаспарян (Захід), Богдан Кумунджиєв (Сречко), Марко Первухін (Салбон), Антон Попудренко (син Войтихівни).
Режисер-постановник, заслужений артист України Андрій Луценко працює у Донецькому академічному обласному драматичному театрі міста Маріуполь (нині релокований до Ужгорода). Будівлю драматичного театру, де від обстрілів укривалися сотрні маріупольців, рашисти розбомбили, нагадаю, ще на початку повномасштабного вторгнення.
«Вистава «Шлях додому» - про відданість своїй Батьківщині, вона про зраду, вона про любов і віру в те, що ми обов’язково переможемо і всі повернемось у свої домівки. Наш дім – це наша країна», - зазначив перед прем’єрою Андрій Луценко.
Вистава вражає своєю актуальністю, показуючи реалії окупації, спротив і зрадництво.
«Ми тішимося з того, що ця вистава є в нашому репертуарі. Так, вона складна, вона болюча. Але вона правдива, життєва. Сьогодні у нас дуже важке життя, тому й вистава така. Події сьогоднішні такі. І ми не маємо права закриватися від них, боятися. Маємо відчувати, переживати і вірити. Основний посил вистави — щоб люди єдналися і вірили. І ми обов’язково переможемо!” - поділилася директорка-художня керівниця театру Наталія Власова. ..
.Від перегляду прем’єри “Шлях додому” у мене залишилося двояке відчуття. Я читала оповідання “Матері”, на основі якого створена ця вистава. Там усього два персонажі — Антоніна Войтехівна, щира патріотка України, і її сусідка Олена Павлівна, велика любителька СРСР, шанувальниця молодої республіки і путіна.
Їх діалог під час святкового застілля надзвичайно драматичний і він точно передає настрої людей, які з різних причин залишилися в окупації. Оповідання закінчується тим, що вранці 1 січня до господарки квартири приходять представники “Министерства государственной безопасности ДНР”...
А у виставі багато нових персонажів, та й діалог двох сусідок вже не такий гострий, як в оповіданні, яке написано, до речі, українською мовою. І патруль якийсь занадто “м’який” - прийшов, перевірив документи та й пішов... Чи так буває насправді — не впевнена.
Визнаю, що в театрі є свої закони, за якими створюються вистави. Оскільки драматург і режисер-постановник мають право на своє трактування першоджерела, вистава у підсумку вийшла досить цікава.
Враження глядачів
Ірина Півень, перша заступниця голови Бердянської РДА, депутатка обласної ради:
"Вистава "Шлях додому" назавжди залишила слід у моєму серці. Запорізький академічний обласний український музично- драматичний театр ім. Магара показав справжне життя в окупованому Донецьку. Драма Ігоря Тура в постановці Андрія Луценка- відверта історія життя під дулом автомата. Це історія, яка зрозуміла всім,хто має рідних і близьких в окупації. Як жити, боротися, відчувати, пам'ятати, чинити спротив, чекати на повернення тимчасово окупованих територій до рідної України. Боже, дай сили оборонцям України ! Віримо в ЗСУ і перемогу!
В’ячеслав Твердохліб, тележурналіст з Маріуполя:
"Від зціплення зубів до... майже сліз. Вистава «Шлях до дому» дуже важко сприймається тими, хто звідти. Бо про «квартирознімщиків», «йолку», воду, паспорти, нову «республіку», віджим і навіть стиль одягу... пропустити це може лише той, хто «звідти». Звідти — ментально чи вимушено. У залі під час вистави вирували різні емоції.
«Шлях до дому» в Запорізький академічний обласний театр імені Володимира Магара — це трохи про нас і про нашу історію... Тут усе правдиво. Наче в книзі, яка стала основою, від того, кого ти знаєш. Знаєш не лише його, а й водія, з яким після нічного чергування було «по п’ятдесят» на багажнику...
Знаєш, звідки в автора шрам... Знаєш багато... Але поки триває війна, не все можеш сказати. Це вистава, яка говорить. Правдиво, відверто, підсвідомо. І не лише про Донбас, а й про Марік, греків, тіток, які слухають і доносять, про огиду та... Сьогодні зі спільнотою ЯМаріуполь. Запоріжжя після вистави ми трохи йшли мовчки, а потім уже знайшли час і можливість дати волю враженням і спогадам"..
Фото: Тетяна Іванова, В’ячеслав Твердохліб
