Марійка сказала, що приведе Петра знайомитися з мамою. Поліна Василівна підготувалася : запекла качку з яблуками, - це в домі вважалося головним вишуканим частуванням. Тушкувала голубці, гарно сервірувала стіл, можливо, зятем стане гість, треба не осоромитись. Донька у жінки була єдиною, народила її у пізньому шлюбі, невдовзі не стало чоловіка, то віддавала дівчинці всю любов і ласку, старалася, як могла, щоб вивчити. Ось доня вже на четвертому курсі, невдовзі стане дипломованим юристом.
Мати хвилювалася – останнім часом Марійка поводилася дивно,- поверталася пізно, іноді не ночувала вдома, посилавшись, що у подружок в гуртожитку готуються до сесії. Кілька разів їздила з ночівлею за місто, начебто «з групою». Мати розуміла – дорослішає, не хотілося тиснути, проте, діялося щось не так, віщувало материнське серце. Але коли раптом почула від доні, що прийде знайомитися Петро, з яким вони зустрічаються, зраділа : все стає на свої місця, нарешті, можливо, йтиметься до заміжжя, а там і бажаних онуків дочекається.
Донька постала на порозі збудженою, розчервонілою з морозу, у неї за спиною виник старший чоловік, побачивши їх лише удвох, у Поліни Василівни ледь не вирвалося : «А де ж…» Марійка випередила : «Мамусю, знайомся, це Петро!».
Незручна пауза затяглася – розсідалися за столом, Поліна Василівна ніяк не могла знайти місце для горщика з квітучим вазоном, якого подарував гість. Їй на мить здалося, що в помешкання завітав її небіжчик Дмитро. Опанувавши себе, взялася за пригощання. Петро Григорович виявився гречним й інтелігентним, розмова несподівано вилилася у приємне спокійне русло, наче зустрілися давні знайомі. Жінка знову мимохідь згадала свого чоловіка, його уміння так вільно й з гумором спілкуватися з людьми. Розмовляли тепло, щиросердно, таких гостин давно не було за цим столом. Щоправда, усі старанно, навіть віртуозно, обходили тему стосунків Марійки і її надто дорослого прихильника. Тому, коли дочка зголосилася прогулятися з чоловіком вечірнім містом і натякнула, що може повернутися дуже пізно, мати зраділа : їй найбільше захотілося на самоті дати волю сльозам.
До блиску вимивала посуд, незчулася, як насухо його витерла. Думки то розліталися, як злякані горобці, то всідалися рядком під стріху. Жінка, котра звикла все життя розплановувати по шнурочку, розгубилася і не могла дати ради ні почуттям, ні своїм передбаченням.
Хіба такого щастя вона бажала єдиній донечці? Яка ж то пара, коли він старший ледь не на два десятки років. Зараз нічого, а мине п’ять, десять років? А народяться діти? Раптом згадала, як колись у дитячий садочок, куди ходила Марійка, прийшов за малою дівчинкою досить старший чоловік. Діти погукали малу, мовляв, дідусь прийшов, а той, знітившись : «Я її тато».
Ні, чого гріха таїти, Петро Григорович їй сподобався. Уміє гарно повести розмову, тримати паузу, ввічливий, тактовний. Здається, надійний. Марійка сказала, що вони зустрілися в юридичній конторі, де дівчина проходила практику, а він її керівник. На решту запитань, які крутилися в материній голові, вона не зважилася.
Усі намагання відверто поговорити з донькою завершувались короткими відмовками : не зараз, краще потім, поспішаю. Минула зима, пригріло весняне сонечко. Поліна Василівна почала збиратися на дачу. Доньку не звала - Марійка якось віддалилася, знову частіше не бувала вдома, про щось мовчала, наче не зважуючись зробити матері боляче. Петро Григорович більше не приходив, напевне, зрозумів, що його не дуже сприйняло материнське серце.
Зібрала пожитки, вирощену розсаду, котика в корзинку, - сусід принагідно довіз до села. День відпочивала – дихала, милувалась, згадувала. Дачу, закинутий сільський будиночок, доводили до пуття вони з чоловіком. Його майстровиті руки, її властивість створювати затишок народили диво – маленький рай, де проводили вихідні і відпустки, де почувалися щасливими. Тут, із книжками, сільськими дітлахами зростала їхня донечка.
Переночувала, а вдосвіта взялася до роботи. А було її невпрогорт! Увечері, коли завісила чисто вимиті вікна барвистими фіранками, надумала спекти картоплі. То було їхнє традиційне – на входини, після холодів, на краю городу розводили багаття, - Дмитро навіть місце для нього цеглинами обклав. Діставали з холодного льоху припаси – сало у слоїку, квашену капусту, помідори, Дмитрову фірмову слив’янку. Які ж то славні були вечори! Наразі обмежилася картоплею і привезеними з дому харчами – у льох вечірньої пори зазирати не хотілося, та й припаси там давно не поповнювалися.
-Гостей не чекаєте? – Знайомий голос примусив жінку здригнутися. Невже Петро Григорович?! А далі, з-за дерев, з’явилися іще двоє - Марійка і молодий чоловік, спираючись на модну тростину. - Приймайте, хазяйко, - мовив лукаво старший, поставивши на шпориш біля ніг Поліни Василівни важку ношу. – Тут усе для знайомства, давайте його продовжимо. Дозвольте представити мого сина, Сергія, вашого майбутнього зятя, якому призначалась минулого разу ваша неймовірна качка, - в очах чоловіка вже просто вирували насмішкуваті бісики.
Здивуванню Поліни Василівни не було меж. Ошелешена жінка почала розбирати поклажу, усі разом заходилися лаштувати імпровізований стіл довкола багаття. А тоді Петро Григорович щиро перепросив жінку, що мимоволі вони з Марійкою розіграли перед мамою минулого разу виставу із залицянням.
-Коли ваша дочка прийшла в нашу юридичну контору на практику, - розповів чоловік, - я одразу подумав – мені б таку невісточку! Вродлива, розумна, гарно вихована, Марійка і справді сподобалась Сергієві, спершу, правда, на відстані, він тоді воював на Донеччині. Вона вам нічого не повідала, казала, що мама дуже нервуватиме, дізнавшись, що дочка може пов’язати свою долю з військовим. А згодом і справді було не до признань – Сергій потрапив у засаду, ледь залишився живим, але ногу врятувати не вдалося. Марійка була з ним у шпиталі, іноді залишалася ночувати. Друзі і мої колеги зібрали гроші і Сергій поїхав за кордон на протезування. Ви і про те не знали. Як і того, що наші діти вирішили поєднати долі. З цим і прийшли до вас просити руки.
А на роботі я так багато наслухався від Марійки про вас, що вирішив познайомитися. Адже тривала самотність дошкуляє, особливо тепер, коли таке складне життя. Вибачте, що такою недолугою була наша зустріч, я так багато прочитав тоді у ваших очах. Це була печаль, страх за долю дитини. А для себе зрозумів: не випадкова ви для мене жінка. Ой, не випадкова…»
Ганна Кліковка
Ілюстрація згенерована штучним інтелектом
